Менафт стаз благати їх та погрожувати карою богів. Якусь хвилю вони глипали на нього, а тоді знову заходилися біля порозкиданих скарбів.
Ще раз спробував Менафт переконати теслю, але той аж розлютився. Схопивши якийсь глиняний дзбан із зображенням богів, він розтрощив його об стіну. Така ж доля спіткала статую Гора — бога з соколиною головою. Невеличку скриньку, що її віко прикрашали постаті Ісіди та Осіріса, Сейтахт розтоптав ногами. Коштовні вази й різьбярські вироби він розбивав вдрузки об підлогу і щоразу, знищивши якусь річ, голосно вигукував:
— Бороніться, великі богове! Покарайте мене, коли можете! Де ж ваша сила? Ви — ніщо, ніщо! Я розтрощу вас, я, тесля Сейтахт!
Один по одному розліталися на друзки єгипетські боги. Стогнучи, Менафт притис лице до стіни. Чому Осіріс не спопелить своїм полум'ям цього блюзніра, чому?
Мунхераб і Еменеп міцно схопили розлюченого теслю.
— Заспокойся, дурню! Хочеш усе знищити, що може нам знадобитися?
Сейтахт копнув ногою череп'я.
— Це нам ні до чого, я хочу тільки золота… — І він гаркнув на спантеличених хлопців: — Шукайте! Шукайте! Чого ви стали вилупивши баньки? Несіть сюди золото, золото!
Пильно обдивившись навколо, тесля завважив серед начиння невелику скриньку й висипав усе, що в ній було, на підлогу. Задзвеніли браслети, обручі на ноги, персні, ланцюжки — усе із щирого золота, оздоблене мерехтливим камінням і кольоровою емаллю.
Дальшою Сейтахтовою здобиччю стала коштовна шафка, оздоблена золотими платівками. Незнаний митець викарбував на металі події з життя фараона та його дружини Анхесенамон.
Сейтахт відкинув засув на подвійних дверцятах. Всередині, на невеликому постаменті, стояла блискуча статуетка бога Амона з карбованого золота. Сейтахт схопив її й підняв високо над головою.
— Дивіться ви, дурноверхі! Бабраєтеся там у всякому непотребі, а найкоштовнішого й не помічаєте. Золотий бог! Він важить стільки, скільки увесь цей мотлох.
По тих словах Сейтахт одкинув ногою всі коштовності, знайдені раніше. Персні покотилися по підлозі.
Еменеп простежив очима за ними і, тільки-но Сейтахт одвернувся, кинувся їх збирати. Притьмом загорнув їх у якусь намітку і зав'язав у. вузлик. Озирнувся підозріливо на своїх товаришів, але ті нічого не бачили. Вузлик із перснями щез під Еменеповою пов'язкою на стегнах.
Менафт бачив усе: спустошення навколо й жадобу в обличчях грабіжників. Долі валялися розтрощені статуї богів. Каменяр не міг збагнути, чому ніхто не карає таке злочинне блюзнірство. Адже бог-сонце з'явився йому в усій своїй жахливій величі. Чи, може, він уже такий старий, що в голові наморочиться? І все, що він начебто бачив, тільки привиділося йому через перевтому? Чому тепер він не бачить яскравого сонця?
Вогонь у нього в голові згас. Каменяр став дихати повільніше, серце билося рівно. Тільки гостре каміння, що на ньому він лежав долілиць, боляче впивалося в тіло. Тут йому вже нема чого робити. Чого ж він жде?
Менафт уже посунув назад, коли почув Еменепів голос:
— Тут іще є замуровані двері!
— І там теж, — підхопив Мунхераб, показуючи на стіну за постатями вартових.
— Які ви бистроокі! Завше бачите те, про що я вже давно знаю, — уїв їх Сейтахт. — А може, гадаєте, що в оцій кімнаті лежать усі скарби? Ні, найкоштовніше сховано за тими дверима. І наш мрець допоможе їх пробити.
Він перестрибнув через купу здобичі до вилому в стіні й, схопивши Менафта за руку, чимдуж потяг до себе.
— Ходімо, улюбленцю богів! Годі байдики бити. Попрацюй-но ще. Ану, допоможіть мені, — гукнув він до водоноса й гончара.
Утрьох вони втягли каменяра через вилом. Менафт не боронився, не сперечався. Дозволив утягти себе, а тоді міцно стис довбало, яке йому всунули до рук. Його віра в божество, що невблаганно карає, похитнулася через пережите за останній час. Тільки від людей можна чекати доброго чи лихого. Тесля переважав його силою й хитрістю, тож він мусив скоритись. І Менафт узявся вибивати отвір у нижній частині замурованого входу Потім байдуже дивився, як Мунхераб і Еменеп лізли всередину. Чув гуркіт і лайку, коли вони зіткнулися головами в темній коморі. Вони попросили у Сейтахта світильник, але той, либонь, не довіряв їм, бо звелів передавати йому через вилом усі речі, що, судячи з ваги, могли бути золоті. Всі коштовності Сейтахт уважно роздивлявся, деякі байдуже відкидав убік.
Раптом щось у коморі розбилося й запала тиша. Невдовзі почувся Мунхерабів голос:
— Чуєш, Еменепе? Рідина, що була в глеку, пахне. Що воно таке?