Співав хтось у бічній коморі!
Сейтахт схопився на ноги.
— Що ви там робите? Чи геть збожеволіли?
— Ні, ми знайшли вино, — загорлав Мунхераб і зайшовся реготом, — найкраще вино, що тільки є на світі. Йди сюди та випий із нами, аби фараонові добре велося на тому світі.
Тесля нахилився й присвітив. Обидва дурні сиділи долі, обійнявши руками пузатий глек.
— Ану вилазьте! Мерщій вилазьте, бо поздираю з вас живцем шкуру, — розлютився Сейтахт.
Від такої страшної погрози п'яниці миттю протверезіли. Потрапити на той світ без шкіри вважалося найгіршим лихом. Це означало цілу вічність блукати по підземному царству без обличчя. Слухняно вилізли вони з бічної комори, мружачись од світильника, що Сейтахт тримав перед ними.
Відчуваючи свою провину, Мунхераб спитав:
— Що треба ще робити? Хіба ми знайшли мало золота?
Тесля підняв ліву руку, наче замірявся вдарити.
— Ще замало! У скарбниці лежить утричі більше золота. Я не кину його тут.
— А як ми понесемо стільки золота? Дорога ж звідси далека, — нерішуче мовив Еменеп.
Мунхераб хитро посміхнувся:
— А для чого прийшов із нами Хенум? Чи ти забув за нього? Він дужий, понесе вдвічі більше за нас.
Сейтахт тільки щось прошипів, відверто висловлюючи тим свою зневагу до ледачого водоноса. Тоді схопив Менафта за руку і потяг його до стіни з печатками, що перед нею завмерли двоє дерев'яних вартових. Тесля показав на нижній куток праворуч.
— Виламуй каміння тут. Я хочу дістатися повз саркофаг до скарбниці.
Не сперечаючись, каменяр знову скорився. Встромивши довбало, він полохливо озирнувся на вартових, що виструнчилися, немов живі. Обидва стояли на цоколях, однаково виставивши ліву ногу вперед, начебто хотіли кудись рушати. У руках вони так стискали палиці, що здавалося: от-от палиці злетять і з посвистом оперіщать чиюсь спину. Нерухомі очі паче промовляли до грабіжника: «Не чіпай цієї стіни! Ми вб'ємо тебе, якщо наважишся порушити фараонів спокій!»
Сейтахт одразу збагнув, що означає Менафтів полохливий погляд.
— Але ж ти й боягуз, боїшся отих вартових, це ж дерево, пофарбоване дерево, — глузливо сказав він і схопив дві лляні ряднини з купи речей, накиданих жужмом на підлозі. — Я їх понакриваю, щоб вони тебе не бачили… Ну? Чи ти й тепер боїшся?
Сейтахт накинув ряднини на статуї, потім поторсав одну і глузливо засміявся.
— Дивись не впади, ти, дерев'яний чоловіче, а то мій друг Менафт подумає, що ти живий, і втече звідси.
Присоромлений каменяр похнюпився. Знову тесля довів йому, що боги безсилі. Рішуче поклавши не думати про кару богів, Менафт узявся щосили довбати каміння. Стіна двигтіла від дужих ударів. Шматки тиньку з печатками Міста мертвих і Тутанхамона падали додолу.
Цими печатками була поцяткована стіна згори до підлоги. Навіщо? Для кого? У жодній гробниці такі печатки не налякали злодіїв. З-поміж них Менафт був, либонь, перший, хто боявся гніву богів.
Власне, ще нікому не щастило так легко дістатися до царської гробниці. Тут не було ніяких ляд, що зненацька провалювалися під ногами, не було лабіринтів, як у гробницях великих фараонів минувшини. Ніде здоровенні брили не заступали входу до середини. Тільки ця тоненька стіна боронила вхід до усипальні та скарбниці. За тією стіною спочивав фараон, який ще за життя став богом. Про це свідчило його ім'я: Туг-анх-Амон, тобто: Живе Втілення Амона.
Менафт заходився довбати дужче. Хотів заглушити лихі думки, що мимохіть зринали знову.
Зненацька чиясь рука схопила каменяра за плече. З жаху він аж зойкнув.
Над ним схилився Сейтахт.
— Годі, отвір уже великий. Тепер одійди, я пролізу всередину.
Помахом руки він підкликав до себе Мунхераба та Еменепа, які й досі підозріливо придивлялися до дерев'яних вартових.
— Підете зі мною! — наказав їм Сейтахт. — Менафт зостанеться тут, ми передаватимемо йому звідти речі.
Каменяр сів біля вилому, дивлячись, як троє пролазять всередину усипальні. Еменеп ліз останній, обдираючи боки об гостре каміння. Невеличкий вузлик, який він сховав під пов'язкою на стегнах, одірвався і впав. Менафт хутко схопив його й намацав персні. Він нарахував їх вісім. Одного каменяр простяг до світла, що падало з отвору в стіні. Перстень був важкий, із щирого золота, майстерно вирізьблений. Його носив, мабуть, сам фараон.
Менафт схопився і притьмом сунув вузлик із скарбом під купу шат. Хай лежить тут, схований навіки. Той, хто охороняє в цій гробниці мертвого фараона, розповість богу Осірісові, що Менафт нічого не вкрав.