Потішений своїм вчинком, каменяр знову завмер біля вилому. А може, варто було б іще більше піддобрити охоронця мертвого фараона? Треба сховати хоча б частину тих скарбів, що йому передаватимуть крізь вилом. Проте за стіною чомусь надзвичайно тихо. Звідти не чути жодного звуку.
Занепокоєний і водночас зацікавлений, Менафт просунув голову в отвір. Те, що він побачив, було щось неймовірне. Перед ним здіймалася золота стіна — частина величезного саркофага з визолоченого дерева. Її вкривали різьблені малюнки і письмові знаки. Саркофаг займав усе приміщення, вільним між скелею та його чотирма стінами, що мерехтіли золотом, лишався тільки невеличкий прохід завширшки з витягнену руку.
Але Менафта приголомшила не велич золотого саркофага — його здивувала поведінка Сейтахта. Тесля стояв непорушно у вузенькому проході між водоносом та гончарем і присвічував стулки дверей саркофага. Обличчя в нього сяяло од відблиску золота, а вираз був такий ясний, наче в людини, що в захваті молиться богові.
Цю мить він обережно торкнувся пальцями однієї стулки дверей і прошепотів:
— Я теж робив цей саркофаг. Ці двері вирізьбив я. Гарно вийшли вони в мене, еге ж?
Мунхераб і Еменеп, роззявивши роти, роздивлялися цей витвір мистецтва. Їхні очі перебігали від коштовного золотого фриза на горішньому краї до зображень на дверях і побічних стінах.
— Ти великий митець! — похвалив Мунхераб. — Мені аж до голови не кладеться, що цей саркофаг зробили люди, котрі розмовляють і рухаються так само, як ми. Це схоже на витвір богів.
Еменеп кивнув на знак згоди.
— Чи довго ви працювали над цим саркофагом? — спитав він Сейтахта. — Мабуть, збігло багато років, поки вирізьбили всі ці гарні малюнки й писемні знаки, а тоді ще й вкрили їх золотом.
Сейтахтове чоло насупилося від лихих спогадів.
— Багато разів місяць ставав уповні, поки ми зробили одну стіну цього саркофага. Ніч перетворювалася на день, і ми майже забули, що таке сон. А коли наші пальці дерев'яніли й очі різав нестерпний біль, наглядач страхав нас: якщо вчасно не закінчимо саркофага, нас усіх відправлять на царські каменярні, де працюватимемо як раби.
Мунхераб задумано похитав головою.
— Навіщо вас так квапили? Адже владарі завжди наказують ще за життя будувати їм гробниці і саркофаги.
Еменеп нахилився до нього.
— Чи ти забув, що фараон Тутанхамон помер, ледве йому сповнилося вісімнадцять років? Хто ж міг заздалегідь знати, що він так рано помре?
— Може, Амонові жерці, — завважив Сейтахт. Він перебігав очима з гончаревого обличчя на водоносове і знову назад. — Хіба ви не чули, що то вони отруїли молодого володаря?
Мунхераб злякано зіщулився, наче боявся, що хтось розчерепить йому голову.
— Про це говорити небезпечно, — промурмотів він. — Вже не одному за таку мову відрізано язика.
— Тут нас ніхто не чує, — пробубонів гончар. — А це таки правда, що Амонові жерці ворогували з молодим фараоном. То вони вбили його, тепер про це знає навіть найдурніший з-поміж рабів.
— А я не хочу цього знати, — боронився Мунхераб. — Краще я мовчатиму а буду дурним багатієм. Одчини нарешті саркофаг, Сейтахте! Ти казав, що тут багато золота.
Він схопився за дверний засув, але Сейтахт відштовхнув його.
— Не торкайся дверей! Це моя робота, і той саркофаг, що всередині, теж.
— Хіба всередині є ще один саркофаг? — здивувався Еменеп. — Як же ви вставили його туди?
Це питання вмить розвіяло Сейтахтів гнів. Запишавшись, він пояснив:
— Тут чотири саркофаги, вставлені один в один. Ми принесли їх сюди, розібравши по частинах, і спершу склали навколо труни найменший, найкращий саркофаг. Тільки таким митцям, як я, доручили цю роботу.
Мунхераб блиснув хитрими очима.
— А як тобі сплатили за твою велику працю? Чи ти так забагатів, що тепер не хочеш відчинити двері й забрати золото, яке належить тобі?
— Я візьму золото, але не звідси! — вигукнув Сейтахт, знову розлютившись, і притьмом кинувся до Мунхераба. — Забирайся! Йди геть! Геть!
Він штовхав водоноса поперед себе, змушуючи й Еменепа вийти з проходу. Нараз Менафт почув жахливий зойк. Еменеп перший підійшов до скарбниці й побачив, що вхід туди заступає бог Анубіс, вартівник мертвих.
Чи бог кинувся на грабіжників і пошматував їх?
Наляканий до краю, Менафт прислухався. В гробниці панувала мертва тиша.
Еменеп і досі стояв непорушно перед статуєю бога, наче скам'янівши з жаху. Прямуючи сюди, він і не думав про лихо, завернув за ріг саркофага й подався далі навпомацки, тримаючись за стіну. Перед входом до темної скарбниці він став, чекаючи, поки надійде Сейтахт і присвітить.