І тоді він закричав. Несподіваний і жахливий явився йому бог Анубіс — у подобі собаки з шакалячою головою він спочивав на визолоченому постаменті. Довгі гострі вуха стирчали прямо й наче дослухались. Очі палали люттю.
Еменеп не сумнівався: золотий вартівник мертвих кинеться на нього, тільки-но він ворухнеться.
Мунхераб, якого прогнав тесля, наштовхнувся на приятеля. З того, як Еменеп підняв, наче для захисту, руки, та з його на смерть переляканого обличчя Мунхераб збагнув, що гончар побачив щось жахливе. Він обережно зазирнув через Еменепове плече.
На нього дивився бог Анубіс!
Пойнятий жахом, Мунхераб затулив лице руками. Дивне поводження товаришів насторожило і Сейтахта. Він одступив на крок, ладний тієї ж миті втекти. Рухи чоловіків виказували смертельний жах. А наскільки він знав обох, вони були не з полохливих. Що могли вони побачити таке страшне, від чого аж прикипіли до місця?
Еменеп застогнав, поволі нахилився, звів над головою руки і, заточуючись, позадкував. Тоді поворухнувся й Мунхераб. Піднявши ліву ногу, він спробував спертися нею об щось позаду, потім, крутнувшись, хотів одскочити, але Еменеп зробив те саме, й вони зіткнулися з такою силою, що попадали на землю.
— Даруй мені, великий Анубісе! — застогнав Еменеп, лежачи на землі й сховавши обличчя в долонях.
Тільки тепер Сейтахт збагнув усе. Схопивши Еменепа за плече, він крикнув:
— Що, злякалися шматка деревини? Цю постать Анубіса створено в нашій майстерні. Пропустіть мене, я доведу вам, що він навіть куснути не зможе.
Грубо відштовхнувши Мунхераба, він протиснувся повз Еменепа і підніс лампу до статуї бога. На якусь мить і його вразив погляд очей з алебастру й обсидіану на чорній шакалячій голові. Коли ця постать викликала жах при світлі, То як же злякалися ті двоє у напівтемряві! Ще й тепер вони поглядали на Сейтахта з острахом. Треба їм довести, що той уявний бог не може ані стрибати, ані кусати.
Сейтахт підніс світильника просто до шакалячої голови й крикнув:
— Ну, мій добрий старий пес Анубісе, як ся маєш? Тут трохи нудно, чи не так? Мені аж ніяк не подобалося б сидіти сотні тисяч років на одному місці. Доведеться тобі трохи посунутися. Бо я і мої друзі хочемо почистити скарбницю.
У тривожному чеканні Мунхераб та Еменеп підвели голови. Вони бачили, як Сейтахт поставив світильник долі і сперся на постамент, де лежав жахливий вартівник. Той не кинувся на них, хоч тесля штовхнув його раз і вдруге, а тоді зовсім одсунув убік.
Сейтахт знову підніс руку й освітив скарбницю. З несподіванки очі в нього широко розплющилися. Такого багатства він тут знайти не сподівався. Одна обіч одної стояли скрині, оздоблені золотом, сріблом та слоновою кісткою. Сейтахтові впала в око гарна скриня з чорного дерева, повна, без сумніву, коштовних перснів, намиста, браслетів, що належали фараонові. Тесля побачив багато прикрашені сагайдаки із стрілами й луки, далі — скрині з убранням, перенесені сюди з фараонового палацу. Скрині стояли одна на одній, усі повнісінькі прегарних тканин і шат. Здивований Сейтахтів погляд перебігав з маленьких чорних саркофагів на статуетки з визолоченого дерева, на моделі кораблів найрізноманітніших розмірів. Усе це мало слугувати мертвому фараонові в його потойбічних мандрах.
Протилежна стіна комори тьмяно блищала у темряві. Сейтахт підняв світильник вище і скрикнув з подиву. Там стояла величезна скриня на полозах, виблискуючи золотом так, що аж очі сліпило. Підтриманий чотирма колонами фриз, у вигляді царських змій, сягав стелі. Чотири богині захищали з усіх боків скриню, що стояла поміж тими колонами.
Цей витвір мистецтва здався Сейтахтові таким незвичайним, що він ступив уперед, аби краще його роздивитись. Як фахівець, обмацав пучками пальців різьблення. І тоді зрозумів, що цю річ зроблено в його майстерні. Він стояв перед скринею, в якій зберігалися забальзамовані нутрощі фараона. Саме для них створено цей коштовний саркофаг. Та чи міг він заради золота зіпсувати витвір мистецтва? Навколо було доволі скринь, повних-повнісіньких коштовностей. І тесля подався шукати інших скарбів.
Мунхераб та Еменеп здаля бачили, як Сейтахт роздивлявся й обмацував велику золоту скриню. Водонос штовхнув свого товариша й прошепотів йому на вухо:
— Чого він там стоїть, вирячивши очі на скриню, і не розчиняє її?
— Мені здається, він розмовляє зі статуями богинь, що охороняють її. З Анубісом, вартовим собакою, він теж розмовляв.