Мунхераб похитав головою:
— Дерев'яна постать не може ні чути, ні говорити.
— Це ти кажеш тепер, — збуджено засичав гончар. — А тоді, як на нас визвірився вартовий пес, ти теж злякався. Ти втік би разом зі мною, якби Сейтахт не вгамував бога. Він знає таємниці, що про них ми й гадки не маємо. А в тій золотій скрині, либонь, сховано щось таємне, і він не хоче його показувати.
— Ти помиляєшся, — заперечив Мунхераб. — Таємниці знають тільки жерці. Боги втаємничили їх у всі святощі і навчили чаклунства.
Еменеп не кваплячись роздивлявся золотий бік саркофага, оздоблений прегарним різьбленням.
— Сейтахт теж навчався в богів, бо цей саркофаг — чаклунський витвір. Звичайна людина не могла б зробити його. Помізкуй-но, Мунхерабе, адже Сейтахт — селянський син. Його батько мав, певне, тільки чим орати та ще якесь глиняне начиння і в'язку соломи, що на ній спала вся родина. Та хіба ж селюк годен зробити казково гарний золотий саркофаг, якого зроду і в очі не бачив?
Мунхераб замислено кивнув головою.
— Таки твоя правда. Мабуть, Сейтахт вчився чаклунству. У передпокої він потрощив постаті богів, а йому за це нічого й не сталося. Та ще ж розмовляв із вартовими мертвих, а тут — із богом Анубісом, щоб той не порвав нас.
Еменеп повчально підняв пальця.
— Я не помилився і тоді, як сказав: у цьому саркофазі лежить щось таємне. І я хочу його добути. А що коли його власник стане можновладцем або фараоном?
— Не чіпай того чаклунського витвору. Ще якесь лихо на нас накличеш, — злякано прошепотів водонос.
Він хотів одтягти Еменепа від саркофага, але гончар уже підскочив до нього і зірвав печатку, що скріпляла стулки дверцят.
— Принаймні я хоч гляну, що тут сховано, — прошипів він і прочинив дверцята.
У напівтемряві він не міг роздивитися, що було всередині, тож просунув туди руку і намацав ще одні дверцята, знову з печаткою.
Ту ж мить промінь світла впав на вузенький прохід між скельною стіною і саркофагом. Біля входу до скарбниці стояв Сейтахт, піднявши ліву руку зі світильником.
— Що ви там робите, мерзотники? — загорлав він. — Невже зламали саркофаг?
Він підніс і праву руку. Блиснула важка золота палиця і загрозливо сяйнула над головою Мунхераба. Той благаюче простяг руки:
— Не бий нас, великий Сейтахте! Ми не чіпали твого витвору.
— Ми тільки милувалися ним, пане, — боязко додав Еменеп.
Він притьмом зачинив дверцята і сховався за Мунхерабом. Його обличчя виказувало удавану покору і слухняність.
Тесля опустив свою золоту зброю і здивовано втупився в обох чоловіків. Вони назвали його «великий Сейтахт», «пан», і він не міг збагнути, чому раптом почали звертатися до нього, наче до урядовця.
Голосом, приязнішим, аніж того хотів, Сейтахт наказав:
— Ходімо до скарбниці. Допоможете мені спакувати золоті речі, що я там познаходив.
Менафт мерщій витяг голову з вилому в стіні. Він чув усе, про що розмовляли — голосно чи ледь чутно — в усипальні. Тепер він полегшено зітхнув. У таємничому перешіптуванні водоноса й гончара йому вчувалося щось вельми лихе. Він навіть твердо поклав собі перешкодити обом, якщо вони наважаться відчинити саркофаг. Коли він не годен захистити від грабіжників скарби, то принаймні перешкодить чіпати бога в золотій труні.
Оте простацтво сподівалося знайти в саркофазі чародійну річ, що надає своєму владареві великої могутності. Однак такої речі там не було.
Останній — четвертий — саркофаг ховав у собі не чародійну річ, а витвір мистецтва неповторної краси. Тесля ніколи не бачив цього витвору, інакше-бо він не завагався б зірвати дверцята всіх чотирьох саркофагів, аби дістатися нарешті до саркофага з жовтого кварциту. В ньому вкладено — одна в одну — дві труни з визолоченого дерева. В меншій лежав скарб, вартий цілого царства. Він був такий важкий, що тоді, багато років тому, десять чоловіків ледве його несли.
У Менафта перед очима виразно постали події, що вкарбувалися йому навіки в пам'ять. Погребний провід уже вирушив. Найвищі урядовці й можновладці тягли катафалк на полозах. На ньому стояла труна, де спочивало набальзамоване тіло фараона Тутанхамона.
Труна була найдовершенішим витвором мистецтва, який будь-коли бачив Менафт. Викута із золотої бляхи завтовшки з волову шкіру, вона в руках найкращих єгипетських золотарів набула постаті бога Осіріса. І так яріла ця золота труна, що засліплені люди заплющували очі.
Цей витвір мистецтва поставили в другу труну, вирізьблену із дубового дерева і визолочену. Як і золота труна, вона теж являла собою Осірісову подобу. Золотий бог лежав тепер у немеркнучій пишності й чекав, щоб жерці покропили його святим пахучим олієм. Обличчя його сяяло, сяяли й коштовні самоцвіти та кольорова емаль, на шиї мерехтіла прикраса з червоних і жовтих золотих намистин та мінливих блакитних камінців. Дві золоті богині своїми крилами обіймали тіло володаря-бога, ніби хотіли вічно його захищати.