З цих трьох нікчем жоден не наважиться вийти з гробниці. Доведеться йти самому. Коли судилося вмерти, то нікуди не втечеш.
— Я візьму клумак із золотом і полізу до виходу, — сказав Сейтахт гончареві. — Як покличу вас, то небезпеки немає. А якщо я вигукну: «Всемогутній Пта!» — то оплакуйте великого митця, бо скоро мене не стане.
— А що тоді буде з нами? — прошепотів наляканий Еменеп.
Уже пролазячи в отвір, Сейтахт спинився на мить і глузливо зареготав:
— Спитайте про це в Менафта, він же приятелює з богами. Хай ублагає якогось бога, щоб зробив вас невидимими.
Тесля зігнувся і поліз у темний вилом. Клумак із золотом він пхав поперед себе, наче щит, плекаючи останню благеньку надію цим золотом врятувати собі життя. Якщо, діставшись того краю лазу, він щосили шпурне клумак надвір, то золоті речі повипадають і, може, одвернуть увагу ворогів, що зачаїлися біля входу. Адже солдати зроду не бачили таких коштовностей. Вони кинуться на них, а він тим часом у цій метушні і зникне. А що коли там чатують на нього не солдати, а жерці? Тоді порятунку немає. Жерці Міста мертвих звикли до золотих, скарбів гробниць.
Скільки ще повзти вузьким задушливим лазом? Здасться, йому кінця-краю немає. Теслі нетерпеливилося мерщій дізнатися, що його чекає. Але клумак із золотом був надто важкий. Раз у раз він застрягав поміж гострим камінням, і Сейтахтові доводилося чимдуж напружуватися, аби його витягти.
Засапавшись, тесля спинився і сперся чолом на клумак. Пилюка забивала йому дух, пекла й виїдала очі. Сейтахт боявся задихнутись і кляв клумак із золотом, на який з утоми поклав голову. Аби міг, він дав би тепер у тисячу разів більше золота, щоб тільки бути десь далеко від цієї клятенної гробниці.
У безсилій люті він гамселив кулаками по скарбу, задля якого ризикував життям. Раптом клумак покотився і завис наполовину в повітрі. Лаз кінчився.
Сейтахт насторожено прислухався. Серце калатало так, наче от-от розірветься. Кров шуміла у скронях. І він нічого не чув — тільки це калатання й шум. А надворі ж чатують месники!
Простигши руки, тесля розв'язав тремтливими пальцями клумак. Хай скарби водоспадом посиплються на землю. І він щосили штовхнув клумак.
Золото задзвеніло на камінних сходах. У нічній тиші це прозвучало, як брязкіт могутньої зброї. І замовкло. Ніщо не поворухнулося. Жоден вартовий не вискочив із своєї схованки. Чи месники чигають на нього?
Холодний піт зросив теслі чоло. Ось тепер він дізнається, чи судилося йому тут умерти. Він почувався, як хижий звір, що попав у пастку.
Чого він іще чекає? Чи боїться? Він завжди зневажав боягузів.
Миттю схопившись, Сейтахт вискочив з лазу надвір. Упав сторчака на золоті речі й якусь хвилю лежав, втупившись у зоряне небо.
«Всемогутній Пта, дякую тобі!» — подумав Сейтахт і посміхнувся. Пта, бог-оборонець Єгипту, ніколи не врятував би від смертельної небезпеки людину, що плюндрує гробниці. Мабуть, якийсь добрий дух оберігав його, Сейтахта, як великого митця. Тож завтра вночі він зможе прийти сюди й безкарно забрати собі алебастрові дзбани з коштовним олієм та мастилом.
Але де ж подівся Хенум? Клумаки із золотом, що їх виніс нубієць, лежали на першій сходинці. Якби переслідувачі напали на раба й кудись повели його, то вони не кинули б клумаків без варти. А може, зробили це навмисне, щоб обдурити Хенумових спільників?
Треба діяти обережно, бо переслідувачі могли сховатися десь поблизу.
Нечутно ступаючи, Сейтахт пригінці побрався сходами. Нагорі він став і, затамувавши подих, прислухався. Тиша, не чути ані найменшого шереху. Тесля роздивився навколо. Скрізь усе було непорушне. Він одійшов на кілька кроків од гробниці, готовий зникнути в темряві, тільки-но побачить якусь невірну тінь.
Ні, все спокійно.
— Хенуме! — просичав Сейтахт у нічний морок. А тоді голосніше: — Хенуме!
Ніхто не озивався.
Замислившись, Сейтахт повернувся до входу в гробницю і гукнув своїх товаришів. Почув, як вони зраділи й притьмом поповзли до виходу.
— А золото забрали? — крикнув тесля у вилом. — Не раджу вам вертати з порожніми руками, бо можете ніколи більше не побачити сонця.
Ті у гробниці вилаялися й швидко полізли назад. Коли б Сейтахт довше постояв, дослухаючись біля входу в гробницю, то почув би, як Мунхераб сказав гончареві:
— Дорогою до твоєї халупи я вб'ю його, присягаюся. Золото важить для нього більше, ніж наше життя.
Але Сейтахт уже взявся збирати розкидану по землі здобич і нічого не чув.