Усе, про що казав Енемпсес, було вже давно відомо кожному вартовому. Всі чудувалися, навіщо наглядач так довго про це розводиться. Та здивувалися ще дужче, коли наглядач, завше такий суворий, нараз узявся їх вихваляти за ревну службу і в нагороду подарував бурдюк, повний-повнісінький вина. Кожен міг пити досхочу. А тих, хто мало пив, Енемпсес навіть припрошував хильнути ще, щоб бадьоріше почуватися під час важкої нічної варти.
Вино мало якийсь дивний присмак. Тільки-но Мінгун трохи хильнув, як його здолала непереборна втома, товаришів він бачив наче в імлі. А далі не пам'ятав уже нічого.
Ще вдосвіта Мінгуна збудив Енемпсес, копнувши його ногою. Наче скажений бик, лютував наглядач, присягався, що звелить кожному п'яному вартовому дати різками п'ятдесят разів по підошвах. Вигнав кийком усіх вартових надвір і зажадав, щоб вони відразу обійшли всі царські гробниці в долині.
Отоді Мінгун і побачив найжахливіше: Тутанхамонову гробницю сплюндровано! Грабіжникам дісталася, певне, величезна здобич, бо вони кинули перед входом багато золотих речей.
Енемпсес вислухав жахливу новину навдивовижу спокійно, на його обличчі не ворухнувся жодний м'яз. Він тільки спитав, — чи бачив Мінгун у долині хоч одного жерця, а тоді наказав чимдуж бігти до начальника варти Небхера й повідомити його.
Заточуючися з утоми, Мінгун нарешті дістався дверей будинку, де жив урядовець. Вартовий прикипів очима до стіни, наче хотів крізь неї побачити Небхера та довідатись, як сприйме він цю звістку. Мінгун палко бажав, щоб високий пан добре відпочив та був у гуморі.
Всі знали Небхера як людину запальну. Не одного вартового за найдрібнішу провину він наказував так довго шмагати, що з горопахи злазила шкіра; іншого ж за таку саму провину міг тільки вдарити носаком.
На подвір'я вийшов раб. Голосом, що уривався йому з переляку, Мінгун спитав:
— Скажи мені, друже, скільки разів сьогодні співав ваш півень?
Раб спершу холодно глянув на вартового, тоді всміхнувся,
— Я тебе знаю, ти з варти наглядача Енемпсеса. Правда?
— Авжеж, — нетерпляче відказав Мінгун. — Та я хотів би дізнатися, чи…
Раб урвав його жестом, повним гідності.
— День почався добре. Наш півень співав п'ять разів!
— Хвалити богів! — полегшено зітхнув Мінгун і спитав: — А в який бік спершу глянув твій пан, прокинувшись, — на захід чи на схід?
— Цього я не можу тобі сказати, — мовив раб. — Ти тут людина чужа. Пан покарав би мене, якби я розповів тобі, куди боги звеліли йому дивитися.
Вартовий благально простяг руки:
— Повір мені, добрий чоловіче, я тебе не зраджу. «Ти нічого мені не кажи, тільки тицьни пальцем, молю тебе!
Раб хитро посміхнувся.
— Ти розумний. Дивись… — І він показав на схід. — Туди було обернене обличчя нашого пана. Це означає для нього добру звістку.
Мінгун застогнав, наче з болю. Він затулив обома руками лице й обернувся до сонця.
— Хай полум'яний бог там, нагорі, боронить мене, бо я приніс лиху звістку.
Раб хотів був щось спитати, але нараз його відштовхнув огрядний чоловік, що непомітно вийшов з дому. Він спинився, широко розставив ноги і, длубаючись нігтем у зубах, роздивлявся Мінгуна, який і досі затуляв руками лице.
— Хто це? — гаркнув товстун на раба.
Зачувши незнайомий голос, Мінгун озирнувся. Перед ним стояв начальник варти Небхер!
Ту ж мить вартовий упав йому до ніг. Раб щось відповів, але Мінгунові здалося, що раптом потьмяніло сонце. Його копнули ногою в плече. То був знак говорити.
— Високий пане! — ледь забелькотів він. — Твій вірний слуга Енемпсес повідомляє тебе, що сьогодні вночі сплюндровано гробницю.
Мінгун чекав, що пан штурхне його ногою на кам'яні плити. Але цього не сталося, й він насмілився зиркнути на Небхерові ноги. Вони спокійно стояли перед ним. Згори залунало:
— Яку саме гробницю?
У голосі не чулося ніякого гніву. Вартовий наважився зиркнути вище. Небхер спокійно дивився кудись у далечінь, і Мінгун насмілився прошепотіти:
— Гробницю божественного Тутанхамона, високий пане. З переляку він аж втягнув голову в плечі, та Небхер знову став длубатися нігтем у зубах. Нарешті мовив байдужим, наче оспалим голосом:
— Вас усіх, разом з наглядачем Енемпсесом, треба було б посадовити на палі.
Настала тиша, тоді знову почулося питання:
— Скільки золота викрали з гробниці проклятущі злодії-собаки?
Задихаючись, вартовий ледве вимовив: