ЗАЧАРОВАНА КРАЇНА НАД НІЛОМ
НАПОЛЕОНОВЕ ВІЙСЬКО ПРЯМУЄ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ
Гренадер Андре Сімон ішов заточуючись, наче п'яний. З кожним кроком голова в нього хиталася з боку на бік, наче була зламана шия. Сімон уперто не зводив очей з ніг Жана Легранжа — солдата, що йшов попереду. Він нічого не хотів бачити, крім оцих сірих од куряви черевиків. Уже була несила дивитися на безкрає море піску. Але й Легранж за кожним кроком здіймав водограй ненависного жовто-сірого піску. Ноги потопали в ньому, їх треба було, напружуючи сили, витягати і, змагаючи нестерпний біль, знову ставити на пісок.
Легранж теж знесилився. Цей Єгипет — справжнє володіння диявола. Навкруги — нічого, крім розжареного, пекучого піску. А вгорі — небо, як суцільне блакитне скло, що розтопилося від вогняної кулі сонця.
Сімон розмірковував. Скільки днів збігло відтоді, як їхнє військо висадилося па єгипетському березі? Сімнадцять чи вісімнадцять, а може й дев'ятнадцять? Куди веде їх генерал Наполеон Бонапарт? Вони йдуть усе далі й далі на південь. Що тут завойовувати? Клятенну піщану пустелю? Для цього Наполеонові не треба було тридцяти восьми тисяч чоловік і двох тисяч гармат. А ті сто сімдесят п'ять учених панів, що їдуть, розлігшися, на повозах, — яка їхня мета? Поміж них є мовознавці, топографи, астрономи, художники, геологи і навіть поети. Мабуть, поети оспівуватимуть славного генерала, коли він завоює пустелю? А це, певно, станеться, бо вороги, мамелюки, й не показуються, хоча про їхню дикунську войовничість французи наслухалися немало балачок під час подорожі морем від Тулона до Єгипту.
Легранж обернувся і простяг руку:
— Чи є в тебе ще ковток води, Андре?
Сімон побовтав флягу на портупеї.
— Ані краплини, Жане. Та, певне, хтось з-поміж учених в обозі може накликати на нас зливу, — спробував він пожартувати.
— Е, нічого вони не можуть, хіба що задарма їсти. Спробуй-но всунути кому-небудь з них зброю до рук. Побачиш, що той віслюк триматиме її задом наперед.
Нараз просто над Легранжем пролунав чийсь голос:
— Тоді дай мені свою рушницю, гренадере. Я покажу тобі, що вмію поводитися з нею не гірше за тебе.
Сімон глянув угору. Обіч нього гарцював на сухореброму коні чоловік у цивільному. Чорний трикутний капелюх із республіканською кокардою він насунув аж на чоло, захищаючись од сонця. Але сміливо окреслений ніс лишався на сонці й червонів, наче обпечений вогнем.
— Згадуючи віслюка, я не міг думати про вас, месьє Денон, — пробурмотів Легранж. — Я знаю, ви добре стріляєте.
Вершник нахилився і засміявся:
— А, ти знаєш мене, гренадере? Звідки? Мабуть, іще з Парижа?
Легранж, здавалося, зніяковів. Переклавши рушницю з правого плеча на ліве, він мовив:
— Я не скажу напевне, месьє. Може, бачив вас під час італійського-походу або ж на Рейні. У війську про вас багато говорять. Чи то правда, що ви об'їздили всю Європу й можете складати вірші, малювати й навіть писати книжки?
— Я багато подорожував, це правда. Був у Санкт-Петербурзі при царському дворі, був у Флоренції, Женеві й ще бозна-де.
— І тут, у Єгипті, теж, месьє? — спитав зацікавлений Сімон.
Вершник підняв ліву руку в рукавичці й відразу ж опустив її.
— Досі я знав тільки з книжок про цю зачаровану країну.
Легранж обернувся до Сімона і, посміхнувшись, мовив:
— Тепер я нарешті збагнув, чому замість тінявих лісів і зелених лук ми бачимо протягом тижнів тільки піщану пустелю, — тут усе зачароване.
Денон підвів свого коня ближче до Легранжа й поклав тому руку на плече.
— Послухай-но, сину! Ти тепер лихий на все, бо нема чого їсти й пити, а коли ми дістанемося до Каїра на річці Ніл і побачимо піраміди, то з подиву ти забудеш про голод і спрагу.
Легранж недовірливо звів очі:
— Піраміди? А що воно таке? Чи можна їх повезти додому як здобич?
Денон відкинув назад голову й засміявся, дивлячись у небо.
— Піраміди? Повезти додому?
Раптом його обличчя споважніло. Схилившися до Легранжа, він відповів:
— Піраміди — то споруди з каміння! Їм чотири тисячі років. Їх звели єгипетські фараони руками сотень тисяч рабів. Мільйони обтесаних кам'яних брил лягли там одна на одну. Кожна брила така важка, що десятерик коней не зрушить її з місця.
Легранж роззявив з подиву рота і запитливо глянув на Сімона, але і той був щиро вражений.
— Розповідайте далі, месьє, — попросив він і так задивився на Денона, що наступив Легранжеві на ногу.
Денон стенув плечима.