— На жаль, я нічого не можу вам більше розповісти, бо досі ще ніхто не знає таємниці пірамід. Невідомо, з якою метою їх споруджено. Може, люди дізнаються про це згодом, а може, — ніколи. У цій країні є сила-силенна загадок, що їх треба розгадати, тому генерал Бонапарт і взяв із собою стількох учених.
— А ви, месьє? Що ви маєте тут робити? — спитав Легранж.
Денон замислено дивився в пустелю, що мерехтіла від спеки.
— Я малюватиму старожитні пам'ятки. Всі, які побачу. Зрештою… — Він сунув руку в торбу при сідлі, вийняв звідти аркуш паперу й подав Сімонові. — Тобі подобається?
Легранж обернувся, щоб теж подивитися на малюнок.
— О, це чудово! — вигукнув він. — Ви намалювали наше військо в поході, месьє Денон. Отой попереду — то ж я! Андре! Ти бачиш? А за мною — ти! Надзвичайно!
У захваті він вийшов із шеренги й, показуючи на аркуш, спитав:
— Коли ви намалювали нас, месьє?
— Та допіру, як їхав позаду.
— О, ви можете малювати й на коні? — щиро здивувався Сімон. — Боже мій, ви ж великий митець. А свої малюнки ви продасте згодом у Франції?
— Ні, синку, я віддам їх до Академії наук. Мої малюнки допоможуть ученим прочитати ієрогліфи на єгипетських храмах і гробницях.
Сімон примружив очі, наче від яскравого світла.
— Ієрогліфи… — протяг він. — А що воно таке?
Вершник скривився, ніби проковтнув щось гірке.
— Ієрогліфи, — теж протягло почав він, — гм, як тобі пояснити? Це малюнки, вирізьблені на камінні. Цілі рядки дивовижних позначок. Є там фігурки й хвилясті рисочки, є зображення зброї, начиння, ба навіть квітів і овочів. Але що вони означають, досі не знає жодна людина. Деякі вчені гадають, що це чаклунські знаки давньоєгипетських жерців. Інші вважають ієрогліфи певним видом малюнкового письма, а є такі, що думають, ніби то дріб'язок. На їхню думку, ті позначки — лише оздоба, орнамент.
— Не розумію, навіщо сушити собі тим голову, — пробубонів Легранж. — Хіба нас обходить, як люди жили тисячоліття тому? Мені цікавіше знати, чи дістанеться нам у Єгипті хороша здобич.
— А я хотів би довідатися, куди ми, власне, прямуємо, — сказав Сімон і глянув на Денона. — Ви можете сказати, месьє, що генерал Бонапарт збирається робити в Єгипті?
— Можу, сину. Генерал Бонапарт хоче відтяти одну лапу англійському левові. Якщо ми завоюємо Єгипет, настане кінець англійській владі на Сході, і дорога до Індії буде вільна.
У забобонному страху Легранж розчепірив пальці.
— Боже борони нас! Невже ми підемо аж до Індії? Це ж на краю світу!
Денон нахилився до гренадера. Примруживши одне око, він сказав з удаваною поважністю:
— Подумай про славу, мій юний друже! Генерал іде по слідах Александра Великого. Про наш похід світ говоритиме з глибокою шаною навіть через кілька століть.
По цих словах він раптом вдавив остроги у свого сухореброго коня і від'їхав.
— Чи він жартує, а чи справді мріє про славу? — спитав Сімон.
Його приятель задумано похитав головою.
— Хто може збагнути такого спритного чоловіка, як Денон? Він ніколи не скаже того, що думає насправді, недарма ж він був дипломатом.
— Дипломатом? Де?
— При дворі російської цариці. А хто той Александр Великий, якого згадав Денон?
— Я ніколи про нього не чув. Може, то був якийсь генерал у цариці? — пробубонів Сімон і знову втупився в піщані водограйчики, що здіймалися з-під Легранжевих ніг — лівої, правої, лівої, правої. У цей такт метлялася й порожня фляга на портупеї. Сімон знемагав од страшенної спраги. Аж вити хотілося.
Тим часом Денон їхав уздовж правого флангу війська до його авангарду, підганяючи солдатів, які ледве посувались і разом із своїми офіцерами справляли неймовірно сумне враження. Здавалося, люди от-от упадуть знеможені на землю. Літні солдати, бородані унтер-офіцери підтримували безвусих юнаків. Байдужі гренадери зігнувшись несли спорядження своїх хворих товаришів, що йшли, спираючись на рушниці, як на милиці. Офіцери чіплялися за лафети гармат, а каноніри міцно трималися за кінські хвости.
Військо, що розтяглося пустелею, справляло враження приреченого. Не чути було жодного вигуку командира — тільки тихі прокльони, зітхання та рипіння коліс. Над цим примарним військом здіймалися хмари куряви, ніби дим над згарищем.
Денон знову дістав олівця. Він побачив прапор — його подертий край тягнувся по піску. Зацікавив Денона й солдат, що ніс прапор, ледве його втримуючи.
Чи буде той прапор ще коли-небудь переможно маяти попереду війська, що йде в наступ? Навряд. Якщо цей жахливий марш через пустелю затягнеться ще на один-два дні, військо загине від спраги. Того, певне, й сподівається Мурад-бей, вождь мамелюків і господар Єгипту. Сонце і пісок — його могутні спільники. Вже тепер він міг би знищити Наполеонове військо, якби надумав зненацька кинути на нього загони своїх вершників.