Та Менафт ніяк не міг заспокоїтись:
— Але ж наглядач Міста мертвих повинен повідомити: сплюндровано ще одну гробницю.
Сейтахт аж застогнав з нетерплячки.
— Скільки ще треба тобі пояснювати, що бог-місяць Йо — німий та сліпий. І такий же німий та сліпий царський наглядач з усією своєю вартою.
Каменяр заломив руки:
— О могутній Пта! Мені здавалося, що тільки я — погана людина, на яку Осіріс колись нацькує Анубіса. Але урядовці Міста мертвих ще гірші за мене.
— Вони такі вже тисячу років, — байдуже зауважив тесля. — Згадай гробниці на західному березі в Місті мертвих. Чи можеш пригадати з-поміж них хоч одну, досі не пограбовану? А хіба ти не знаєш, що злодії побували навіть у величних пірамідах біля Мемфіса? Як могли вони знайти потаємні входи, а тоді пробратися крізь усі лабіринти та інші перешкоди? Звісно, тільки з допомогою втаємничених осіб. Гробниці в пірамідах перших великих фараонів спорожніли вже тисячу років тому. Запевняю тебе, якби я був фараоном, то звелів би тільки забальзамувати своє тіло після смерті й поховати в кам'яній гробниці без жодної золотої речі. І хай би всі знали про це, аби я міг спокійно спочивати у вічності.
— А як би Осіріс дізнався, що ти — фараон, коли б ти постав перед ним у вбогому вбранні? Він не впізнав би тебе в гурті безіменних небіжчиків, і ти втратив би всі свої привілеї. Та ще й тяжко працював би там, як простий люд.
Безбожний тесля, глузуючи, благально глянув на небо.
— Ой Менафте, який же ти дурень. Якщо-в підземному царстві є бог Осіріс, то він має знати, хто з'являється перед ним, — фараон чи простий чоловік, такий як ти або я. І коли Осіріс — бог справедливий, то повинен судити поганого фараона так само суворо, як і поганого теслю.
— Отже, ти визнаєш, що боїшся кари на тому світі?
Сейтахт простяг руки долонями вгору.
— Кари? За віщо? Я беру золото, що без усякого вжитку лежить у коморах глибоко під землею. Писареві Поа кортить його мати. За те золото він дасть нам олії, вина та інших добрих речей. Тим золотом не змогли б скористатися ні я, мі ти, ані хто з-поміж нас.
— То правда, — затинаючись відказав Менафт. — Золото має тільки високе панство, а ремісники чи селяни і в очі його не бачать.
— Чого ж ти боїшся божої кари? Бери приклад з Мунхераба, Хенума чи Еменепа. Їх вабить не золото, а те, що за нього дадуть. Царські могили грабуємо не ми, а той, хто примушуй нас це робити. І хай Осіріс карає його, а не нас.
Менафт закопилив нижню губу. Сейтахтові слова позбавили його певності. Мовчки проступав він поруч товариша долиною і думав: отже, сонце — не бог? І місяць — не бог! І немає на небі й на землі взагалі богів? Виходить, Сейтахт не брехав. Він і справді образив богів, а вони мовчать. Мовчазні і безборонні лежали по своїх гробницях і численні фараони. І хоча за життя запевняли, що вони — сини богів і по смерті з'єднаються з Осірісом, але чомусь не боронилися, коли злодії плюндрували їхні гробниці. Так, тесля каже правду: тільки люди можуть тут, на цьому світі, карати чи милувати людей. А хто годен дізнатися, що діється на тому світі? Ще жодна людина не повернулася звідти, щоб розповісти про це.
Десь у скелях знову запив шакал. Здавалося, хтось розпачливо зойкає. З того боку долини озвався інший шакал. І вже завило звідусіль.
Менафт пильно роздивлявся. То шакали, заспокоював він себе подумки, авжеж, тільки шакали. Тих тварюк повно скрізь. Він знав їхні звички — тільки-но почне один, як одразу озиваються гуртом. Він шпурляв у них камінням, коли заважали вночі спати. Аж смішно, що він так злякався. Одначе Менафт усе-таки озирнувся. Хіба ж не світиться щось позаду в темряві? Чи то палають їхні очі? Та вогники щезли. А може, то все-таки Анубіс скрадається за ними?
Сейтахт ішов спокійно. Він тільки пильнував дорогу і крізь темряву силувався роздивитися постаті Мунхераба і тих двох. Куди вони подалися? Долина кінчалася скелями, що, наче велетенський мур, здіймалися до неба. Тутанхамонова гробниця має бути десь поблизу.
Сейтахт став і розгледівся довкола. На вустах йому зашипіло прокляття, наче вода на розжареному камені. Недалеко чувся якійсь шурхіт, ніби чимось дерев'яним терли по дереву.
Менафт злякано схопив теслю за руку.
— Чуєш? Хтось викрешує вогонь.
Якусь мить тесля дослухався.
— Це вони! От кляті, хочуть видобути вогонь просто неба, замість чекати на нас.
І Сейтахт побіг уперед. Його пов'язка на стегнах маяла в темряві білою плямою і вказувала дорогу, якою подався тесля. Вона звивалася вгору — на мур, що оточував спуск до гробниці.