На східному боці муру вимальовувалися три чоловічі постаті. Певне, Мунхераб, Еменеп та Хенум були вже там.
Раптом поміж ними зблиснув вогник.
Світла пляма Сейтахтової пов'язки швидко наближалася до вогника. Нарешті тесля добіг. Почувся гнівний шемріт голосів. Раптом вогник згас, і чотири постаті щезли так швидко, наче запалися крізь землю. Менафт зрозумів: вони спустилися в гробницю.
У скелі було видовбано шістнадцять східців. Це число навіки закарбувалося йому в пам'яті. На тих східцях одинадцять років тому він мало не наклав головою.
Перед очима в Менафта знову яскраво виникла жахлива сцена, що сталася тоді.
Важчезний саркофаг, вирізьблений з однієї суцільної брили шляхетного жовтого кварциту, спустили в гробницю похилою площиною. Внизу десятки рабів потягли його на дерев'яних колодах підземним скелястим коридором до передпокою і далі до усипальні.
Його, Менафта, приставили допомагати урядовцеві, що наглядав, як саме розставляють речі в усипальні. Коли нарешті велетенський саркофаг став на своє місце, наглядач і раби полегшено зітхнули.
Саркофаг являв собою дивний, тендітний витвір різьбярського мистецтва. Один необережний рух під час спуску, один поштовх у вузькому скелястому проході назавше пошкодив би саркофаг.
Лишалося перенести куди легше віко. Всі, і наглядач і раби, гадали, що з ним буде незрівнянно менше клопоту.
І тоді це сталося: якась линва розірвалась, і віко, завбільшки з людину, важке, мов три кам'яні статуї богів, посунуло вниз похилою площиною над сходами. Даремно раби силкувалися вдержати віко — воно потягло вниз і їх. Менафт спробував підкласти дерев'яний клин під віко, що дедалі швидше сунуло додолу. Та й це не зарадило. Він сам ледве встиг одскочити в останню мить. Коштовне віко, зсунувшися з шістнадцяти східців, ударилося в кам'яну підлогу, вбило двох рабів і розлетілося на друзки.
Наглядач зірвав з голови пов'язку і в безсилій люті почеп топтати її ногами та рвати собі бороду. Рабів, що зосталися живі, він звелів одшмагати батогами, а Менафта настрахав усіма найжахливішими карами. Та зрештою збагнувши, що його, як наглядача, першого притягнуть до відповідальності, він замислився: що робити далі?
За його наказом якнайшвидше, але у великій таємниці, раби принесли віко з іншої, давно сплюндрованої царської гробниці. Воно було з червонястого граніту. Всі давні написи і малюнки старанно стерли, і Менафт із двома помічниками вирізьбив нові на взірець тих, що прикрашали розтрощене кварцитове віко.
І все-таки їх могли викрити — червонястий граніт не пасував до жовтого кварциту саркофага. Під час похорону це відразу могло впасти в око жерцям та можновладцям. Тож наглядач звелів пофарбувати віко жовтою фарбою і, запнувши коштовним покривалом, поставити в кутку усипальні.
І от почалася погребна церемонія. Наглядач стояв, умиваючися з ляку холодним потом. Але на віко ніхто не звертав уваги. Церемонія минула швидше, ніж звичайно. В кварцитовий саркофаг вклали три труни, одну в одну. В третій, найменшій, геть із чистого золота, лежало фараонове тіло. По тому жерці й можновладці хутко подалися з гробниці.
Новий фараон Ейє хотів побратися з молодецькою вдовицею небіжчика, і нескінченні похоронні свята могли зруйнувати йому плани. Він був тільки високий урядовець при дворі і мав поспішати, щоб вороги не встигли завдати йому нищівного удару.
То був непевний для Єгипту час. Замість давніх богів було визнано нового, єдиного бога Атона. Жерці Амона ненавиділи фараонів, які позбавили їх влади. А люди не знали, в кого їм тепер вірити, — в богів своїх дідів-прадідів чи в Атона, що його фараон оголосив єдиним богом. Але один за одним померли замолоду три фараони-боговідступники. Жерці святкували перемогу, а людям звеліли знову молитися давнім богам.
Теслин голос повернув Менафта до дійсності:
— Де ти подівся? Якщо знову боїшся кари богів, то віддай мені свій струмент і йди додому!
— Я зостануся з вами, — рішуче відказав Менафт.
— То звільниш нам дорогу до гробниці? Гаразд, тільки хутчій!
— Чого ви не засвітили досі вогню? — спитав Менафт. — Потемки я не зможу працювати.
Тесля одразу ж помацки спустився сходами.
— Що сталося? — крикнув він до тих, хто чекав унизу. — Чому кинули викрешувати вогонь?
З глибини почулося Мунхерабове бурмотіння:
— Ти ж велів зачекати на каменяра. Спершу лаявся, що ми вже добули вогонь, тепер гніваєшся, що не квапимося. Сам не знаєш, чого хочеш!