Важко дихаючи, Менафт сунув поперед себе торбу з начинням. Піт заливав йому очі. Він ледве зводив дух. Надто вузький лаз лякав його. Здавалося, він безпорадно застряг у цьому камінні.
Тепер або ніколи він довідається, чи можуть боги підземного світу карати. Якщо можуть, то його смерть буде жахлива.
«Вертай!» — звелів він собі. Але ту ж мить почув, що його кличе Сейтахт. Той лежав на животі поруч із своїми помічниками і присвічував каменяреві.
— Менафте, — гукнув він, — ти повзеш як черепаха. Ну ж бо швидше. Перед нами ще одна стіна.
Важко дихаючи, каменяр втупився в неї очима. Хіба ж у цій тісняві він зможе пробити в стіні отвір? Та ще ж він так знесилився.
— Візьми струмент, — попросив він Сейтахта, — я більше не можу.
Той обурився.
— Хто з нас каменяр, я чи ти? Якщо я візьмуся пробивати отвір, то обвалю всю стіну, а цього робити не можна.
Менафт вагався. Еменеп посунув на животі назад і простяг руку.
— Дай мені довбало, Менафте. Я проб'ю стіну.
— Облиш! — люто ревнув Сейтахт. — Кожен з нас має свою роботу. Починай, Менафте, або…
Вістря різьбярського ножа в Сейтахтовій руці блиснуло перед каменяревим обличчям. Менафт скорився і поповз уперед. Гончар і водонос відсунулися вбік, Сейтахт теж послужливо дав дорогу. Та все одно місця для роботи було замало. Колись цей коридор був заввишки такий, що середня на зріст людина легко могла, звівши руки, дістати стелі, а простягнувши їх убік — торкнутися стін. Але по тому, як прохід заклали, між камінням і стелею зосталося вільного місця лише п'ядей зо три.
— Як я тут працюватиму? — бідкався Менафт, добувшись до стіни, що перетинала прохід. — Лежачи на животі, я не можу навіть звести руки. А мені ж треба довбати стіну.
Він сподівався, що тесля зважить на це і дозволить йому повернутися, проте замість того Сейтахт звелів іншим двом одкидати від стіни каміння. Ті зняли таку куряву, що світло геть потьмяніло.
Менафт задихався. Спробував посунути назад, але Сейтахт міцно тримав його і відпустив тільки тоді, як перед стіною утворився добрячий виїмок.
Скулившись на колінах, подряпаних об гостре каміння, Менафт мусив довбати стіну. І він гатив по ній так, наче то була не стіна, а ненависний Сейтахт.
Довгий час вони з теслею приятелювали; тепер каменяр ненавидів Сейтахта. Через цього спокусника боги і його покарають. Хіба ж вони не бачили, як довго він відмовлявся йти сюди грабувати? Ця ніч коштуватиме йому десять років життя, якщо взагалі вибереться звідси живий-здоровий. Може, гукнути на поміч Хенума? Та хтозна, чи стане раб на його бік. Ще ж золото не знайдено. Золото Осіріса — Тутанхамона!
Менафт люто довбав стіну, одначе камінь ніяк не піддавався. Менафт схопив лом, але той одразу ж зігнувся. Каменяр аж стогнав з напруги. У скронях боляче стукотіла кров. Він ще раз натис на лом. І відтак здалося: щось розірвалося йому в грудях. Кинувши лом, Менафт схопився за серце. В очах замиготіло, і, зойкнувши, він упав долілиць.
«Пта, всемогутній, даруй мені», — ще майнула думка, а тоді каменяр наче впав у провалля.
— Бий ще, ще, спочинеш удома, — термосив його Сейтахт.
Він підліз ближче до вилому в стіні, просунув туди світильник і став жадібно вдивлятися, наче вже побачив там безліч золотих скарбів.
— Ми от-от дістанемося самої усипальні, ще тільки вибий кілька каменів, — бубонів тесля, та нараз побачив сіре, аж попелясте Менафтове обличчя.
Каменяр сидів навпочіпки у виямку, зігнувшися, наче важко хворий. Голова хилилася то в один бік, то в другий. Ліва рука безсило спиралася на край плескатого каменя, де він розклав своє начиння. Раптом рука ковзнула з каменя, змітаючи з нього все додолу. Залізяччя задзвеніло. Менафт хитнувся, і настраханий тесля ледве встиг його підхопити.
— Що тобі сталося, Менафте? — вигукнув він.
Мунхераб і Еменеп перестали відкидати каміння. Вони побачили, що каменяр, наче мертвий, звисає Сейтахтові з рук. А тесля усе термосив його і гукав:
— Менафте! Озвися! Ти мене чуєш?
Каменяр чув. Але не голос свого товариша, а якийсь гуркіт, що сповнював йому голову. Криваво-червоний серпанок метлявся круг нього, тоді зупинився і нараз перетворився у величезне сонячне коло. Менафтові здалося: він бачить полум'яного бога — сонце. Той вогонь пік йому серце, воно дуже важко калатало, що аж гуло в грудях. Нарешті палючий вогонь згас, і Менафт поплив кудись у нескінченну далечінь.