— Звідки ви знаєте? — здивувався Картер.
— Мені розповів Лукас. Він сказав також, що його особливо тішить можливість зробити аналіз мастил та смоли, які давні єгиптяни використовували, бальзамуючи померлих фараонів.
— Усі ви фантасти, — сердито мовив Картер. — Завжди марите новими дивами, коли найбільше диво вже сталося на ваших очах. За останні двісті років жодна людина не бачила стількох витворів мистецтва, скільки ми познаходили тут. Чого ж ви прагнете ще? Може, золотої труни, такої, яку зламали грабіжники за часів Рамсеса Дев'ятого?
Мейс показав на запечатану стіну:
— Поки ми не знаємо, що там, за нею, можна сподіватися найнеймовірнішого. А вам, Картере, я б не радив бути таким недовірливим. Доля винагороджує тільки відважну людину. І саме ви довели це всьому світові, коли так уперто йшли до своєї мети. Адже в існування Тутанхамонової гробниці ніхто, крім вас, не вірив.
Він весело всміхнувся, побачивши зажурене Картерове обличчя.
— Так, так, тепер ви вдаєте школяра, що нашкодив, замість урочисто мені пообіцяти… — Мейс замовк і стукнув себе по лобі. — Я згадав — ми ж не докінчили вигадки. Тож як зватимуть чоловіка, що втілюватиме всіх давніх грабіжників? Менафтом?
Картер сердито махнув рукою:
— Облишмо це. Коли я бачу ту пляму внизу на стіні, в мене зникає будь-яке бажання жартувати.
— А в мене — ні! Бо ця пляма виказує місце колишнього вилому. І наш хитрий Менафт ніколи не пробив би тієї дірки, якби не знав, що за стіною сховано казкові скарби.
— Ви гаки фантаст, коли вірите в це, — сердито озвався Картер і пішов.
Мейс гукнув йому навздогін:
— Ви забули за вісім перснів і прикрасу. Звідки Менафт міг їх узяти? Тільки з фараонового саркофага. Чи ви іншої думки?
Та Картер уже пішов з передпокою.
Надворі до нього кинувся репортер газети «Таймс»:
— Містере Картер! Ви повинні мені нарешті сказати, коли відкриєте усипальню. Весь світ напружено чекає цієї події. Мій шеф шле телеграму за телеграмою, а я не знаю, що відповісти.
Картер співчутливо розвів руками.
— Щиро сказати, я і сам цього не знаю. Сподіваюсь, що навесні ми скінчимо нашу працю в передпокої, тоді засипемо вхід щебенем, і наступної зими…
— Боже милостивий! — вигукнув нажаханий репортер. — Гадаю, ви не кажете цього серйозно? Чи ви насправді хочете, щоб людство майже рік чекало найбільшої сенсації століття?
Картер стенув плечима.
— Хто може знати наперед, чи це справді буде сенсація? Все залежить від того, що залишив нам Менафт.
Журналіст збентежено глянув на вченого і схопив олівець.
— Хто такий Менафт, містере Картер? Я ніколи не чув про цього чоловіка. Він археолог? Провадить тут розкопки? Ваш співробітник? Де я можу його знайти?
— Стривайте, стривайте! — засміявся Картер. — Менафт — вигадана особа. Можливо, так звали когось із грабіжників, що на їхні сліди ми натрапляємо скрізь — і в передпокої, і в бічній коморі.
Журналіст витер спітніле чоло.
— Ви щось приховуєте від мене, містере Картер! Благаю вас, скажіть мені правду: де той Менафт сховав золото, викрадене з гробниці? Ви давно вже знайшли його схованку, правда? — Він щось швидко записав у своєму нотатнику, водночас питаючи далі:— Чи в нього були помічники? Скільки? Хто, крім вас, знає їхні імена?
— Тільки всемогутній бог, — відказав Картер. — Але я не певен, чи хтось на небі розповість вам про те, що відбувалося тут три тисячі триста років тому.
Репортер дивився, нічого не розуміючи, потім відтягнув двома пальцями комір, що раптом став йому затісний.
— То золотий скарб насправді зник? — затинаючись, спитав він. — Це неймовірно. Я сподівався дати читачам нашої газети принаймні опис того скарбу.
— Послухайте! — серйозно сказав Картер. — Якщо ви неодмінно хочете описати якийсь скарб, то ходімте зі мною до лабораторії. Я покажу вам найчудовіший скарб, що стоїть поміж інших, теж чудових речей.
Не цікавлячись, чи йде за ним репортер, Картер подався до гробниці Сеті Другого, що правила їм за лабораторію. Він був певен, що своїм запрошенням ощасливив лондонського газетяра, бо до лабораторії він майже ніколи не запрошував сторонніх людей. Нараз йому схотілося, щоб цей чоловік, який, подібно до незліченної кількості інших відвідувачів, повірив у балачки про неймовірні золоті скарби, тепер збагнув значення справжнього скарбу — витвору мистецтва. Та коли Картер показав репортерові справжнє диво — прегарно розмальовану скриню, — то побачив в очах у репортера тільки подив.
— Правда, ви не сподівалися побачити таку прегарну річ? — спитав Картер, сприйнявши той подив за німий захват. — Придивіться-но до мисливських сцен угорі: Тутанхамон, стоячи на своїй мисливській колісниці, стріляє з лука в диких звірів, мешканців пустелі. Чи бачите ви газелей, диких віслюків, страусів та гієн? А тут, на бічній поверхні скрині, — яка барвиста картина бою! Фараон переслідує переможених ворогів. Гляньте на юрбу воїнів, що тікають знеможені, поранені. Здається, що коні, запряжені в фараонову бойову колісницю, от-от розтопчуть їх копитами. Вам доведеться взяти лупу, щоб роздивитися деталі, яких так багато на малюнку, хоч він займає обмаль місця. І не забудьте: ця скриня на одяг — перша річ такого типу, що дає нам уявлення про незрівнянне мистецтво давнього Єгипту!