Та Картера найдужче зворушило інше — китичка квітів, що лежала на чолі біля царських ознак. Чи її поклала сюди юна вдова Анхесенамон, прощаючись із своїм чоловіком? Чи вірний друг або прислужник?
А на визолоченій дубовій труні-тулубі виднівся напис:
«О мати Нут! Простягни наді мною свої крила, як вічні зорі!»
Глибоко зворушений, Картер відвернувся. Даремно лунав той хвилюючий заклик до богині неба Нут. Незабаром цю труну відвезуть до музею, і там її оглядатимуть незліченні юрби цікавих туристів.
Світло лампи згасло. Всі подалися навшпиньках до виходу. Не чулося навіть шепоту.
А надворі над ними розпросторилася сліпуча блакить єгипетського неба, точнісінько така, як і тоді, коли провід жерців, урядовців і рідних ішов за труною фараона Тутанхамона. Три тисячі триста років тому? Ні, здавалося, того самого дня. Минуле ставало сучасністю. Тутанхамон увічнив себе в скарбах.
МЕНАФТОВА ТАЄМНИЦЯ
У чому річ? Троси так натяглися, наче труна була не з визолоченого дерева, а кам'яна.
Картер іще раз перевірив троси. Ще майже рік тому, коли підіймали першу труну, він звернув увагу на її величезну вагу. Але тоді загадку було розгадано. Труна містила в собі ще одну труну, такий самий витвір мистецтва неперевершеної краси. Однак друга труна не могла ховати в собі ще якоїсь труни, бо сама була ледь-ледь більша за людину. Невже фараон — карлик? Але картини на стінах свідчили, що Тутанхамон був звичайного зросту. Мистецтво того часу завжди прагнуло відтворювати природні розміри.
Повільно опускалася труна на заздалегідь підготовлений цоколь. Золоте фараонове обличчя дивилося на стелю суворо і спокійно.
Руками, що тремтіли з нетерпіння, Картер і його помічники прикрутили по боках труни металеві штифти, зачепили за них троси й підняли віко.
Під рожевим покривалом вимальовувалися обриси третьої постаті Осіріса — Тутанхамона. Тільки золоте обличчя фараона-бога не було закрите. Риси обличчя здавалися ще більш юними й людяними, ніж у тих двох постатях-трунах. Золото блищало, наче тільки вчора його відполірували майстри. З допомогою яких інструментів зроблено цю довершено гарну маску? Як надали їй такої форми?
Чи в двадцятому столітті, що славиться своїми літаками, радіо та іншими дивами техніки, знайдеться бодай один такий золотар, здатний створити щось подібне з суцільного шматка золота? Це юнацьке обличчя, сповнене шляхетної величі, було зворушливо гарне.
Картер не міг вимовити й слова. Кожний звук знищив би урочистий спокій цієї миті. Повернувшись до фотографа Бартона, вчений показав на прегарне намисто з перлин і квітів.
Бартон кивнув. Він теж був так схвильований цим застиглим у золоті юнацьким обличчям, що не міг здобутися й на слово.
Тепер Картер нарешті міг зняти покривало. Він уже простяг руку, та враз завагався. Надто важко було йому знімати лляне покривало. Чи це не знущання з мертвого?
І все-таки він повинен це зробити. Наука прагнула довідатись, як за давніх часів ховали фараонів. Він, Картер, став тим обранцем, кому випало щастя відкрити перший саркофаг, другий, третій, четвертий. І тепер він не міг приховати свого відкриття. Не міг і не хотів.
Ці дива були надто величні. Він повинен подивитись останній.
Його пальці стисли край полотнини, повільно потягли її геть.
Очі в Картера широко розплющилися.
У неземній красі лежав перед ним бог із щирого золота! Обличчя не було маскою. Викута із суцільного золота постать була прикрашена витонченими візерунками, а нижню частину тулуба обіймали крилаті богині.
Який незрівнянний витвір мистецтва! Хіба існують на світі слова, здатні відтворити таку красу?
Здавалося, навіть час затамував подих.
Ледь чутний шемріт голосів долинув до Картера. Він одірвав очі від золотого бога і побачив перед собою обличчя робітників, що чекали його знаку.
Восьмеро чоловіків підняли золотий вантаж.
Чи не було серед них когось на ім'я Менафт?
Картер провів по обличчю рукою.
Менафт… Чи жив він насправді?
Чи його звали якось інакше?
Ніхто і ніколи про це не довідається.
