Олексій Толстой
ЗОЛОТИЙ КЛЮЧИК, АБО ПРИГОДИ БУРАТІНО
Повість-казка
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Малюнки Ігоря Вишинського та Ніни Котел
Переклад з російської Наталі Забіли
Друкується за виданням: Толстой О. Золотий ключик, або Пригоди Буратіно. — К.: Веселка, 1995
Присвячую Людмилі Іллівні Толстой
ПЕРЕДМОВА
Коли я був маленький, — це було дуже-дуже давно, — я прочитав одну книжку: вона називалась «Піноккіо, або Пригоди дерев’яної ляльки» (дерев’яна лялька італійською мовою — буратіно).
Я часто розповідав моїм друзям — дівчаткам та хлопчикам — про цікаві пригоди Буратіно.
Та оскільки книжка загубилася, я щоразу розповідав по-інакшому, вигадував такі пригоди, яких у книжці зовсім не було. Тепер, через багато-багато років, я пригадав мого давнього друга Буратіно й вирішив розповісти вам, дівчатка та хлопчики, незвичайну історію про цього дерев’яного чоловічка.
Олексій Толстой
Столярові Джузеппе потрапило до рук поліно, яке пищало людським голосом
Колись давно в містечку на березі Середземного моря жив старий столяр Джузеппе, на прізвисько Синій Ніс.
Якось потрапило йому до рук поліно, звичайнісіньке поліно, яким топлять узимку піч.
— Непогана штука, — сказав сам собі Джузеппе, — можна змайструвати з нього ну хоча б ніжку до столу. Джузеппе надів окуляри, обмотані мотузкою, — бо окуляри теж були вже старі, — покрутив у руці поліно й заходився тесати його сокиркою.
Та тільки-но він почав тесати, як чийсь незвичайно тоненький голосок пропищав:
— Ой-ой, тихіше, будь ласка!
Джузеппе зсунув окуляри на кінчик носа, оглянув майстерню — анікогісінько…
Він зазирнув під верстат — нікого…
Потім подивився у кошик зі стружками — нікого…
Висунув голову за двері — нікого не було й на вулиці…
«Невже мені почулося? — подумав Джузеппе. — Хто б це міг пищати?» Він знову взяв сокирку і знову — тільки-но цюкнув по поліну… — Ой, кажу ж, що боляче! — завив тоненький голосок. Цього разу Джузеппе злякався неабияк, у нього навіть окуляри запітніли. Він оглянув усі закутки в кімнаті, заліз аж у пічку і, задерши голову, довго дивився в димар.
Нікогісінько…
«Може, я випив щось не те і в мене дзвенить у вухах?» — подумки міркував Джузеппе.
Ні, сьогодні він нічого такого не пив. Трохи заспокоївшись, Джузеппе взяв рубанок, грюкнув по ньому молотком, щоб у міру — не дуже багато й не дуже мало — вилізло лезо, поклав поліно на верстат і — тільки-но повів стружку…
— Ой, ой, ой, ой, послухайте, чого це ви щипаєтесь?! — несамовито запищав тоненький голосок.
Джузеппе впустив рубанок, позадкував, позадкував та й сів просто на підлогу: він здогадався, що тоненький голосок линув зсередини поліна.
Джузеппе дарує балакуче поліно своєму другові Карло
У цю мить до Джузеппе завітав його давній приятель, катеринщик, на ймення Карло.
Колись Карло у крислатому капелюсі ходив із чудовою катеринкою від міста до міста і співом та музикою заробляв собі на хліб. Тепер Карлос був уже старий і хворий, і катеринка його давно поламалася.
— Добридень, Джузеппе, — сказав він, зайшовши до майстерні. — Чого це ти сидиш на підлозі?
— А… я, бач, загубив маленького гвинтика… Та хай йому грець! — відповів Джузеппе і скоса глянув на поліно. — Ну, а ти як ся маєш, старий?
— Погано, — мовив Карло. — Все думаю — як би мені заробити на хліб… Хоч би ти мені допоміг, порадив би, чи що…
— Простіше простого, — сказав весело Джузеппе, а сам подумав: «Спекаюся я зараз цього клятого поліна». — Простіше простого: бачиш, лежить на верстаті прекрасне поліно, візьми-но ти це поліно, Карло, та й віднеси додому.
— Еге ж, — понуро мовив Карло, — а далі що? Принесу я поліно додому, а в мене навіть і пічки в комірці нема.
— Я тобі діло кажу, Карло… Візьми ножа, виріж із цього поліна ляльку, навчи її говорити різні кумедні слова, співати й танцювати, та й носи по дворах. Заробиш на шматок хліба й на скляночку вина.