Тим часом нишпорки привели Буратіно до відділка.
Черговий бульдог виліз з-за столу і сам обшукав його кишені. Не знайшовши нічого, крім грудочки цукру й крихт із мигдалевого тістечка, черговий кровожерливо засопів на Буратіно:
— Ти скоїв три злочини, негіднику: ти — безпритульний, безпаспортний і безробітний. Одвести його за місто і втопити у ставку!
Нишпорки відповіли:
— Гав!
Буратіно намагався розповісти про тата Карло, про свої пригоди. Все марно! Нишпорки схопили його, галопом потягли за місто і з мосту кинули в глибокий брудний ставок, повний жаб, п’явок та личинок водяного жука.
Буратіно бебехнувся у воду — і зелена ряска зімкнулася над ним.
Буратіно знайомиться з мешканцями ставка, дізнається про зникнення чотирьох золотих монет й одержує від черепахи Тортіли золотий ключик
Не треба забувати, що Буратіно був дерев’яний і тому не міг потонути. Все ж таки він так перелякався, що довго лежав на воді, геть обліплений зеленою ряскою.
Навколо нього зібралися мешканці ставка: всім відомі своєю дурістю чорні пузаті пуголовки, водяні жуки, у яких задні лапи схожі на весла, п’явки, личинки, які їли все, що попадалось, навіть самих себе, і, нарешті, всілякі дрібні інфузорії.
Пуголовки лоскотали його шорсткими губами і з задоволенням смоктали китичку на ковпаку. П’явки заповзали в кишеню курточки. Якийсь водяний жук кілька разів вилазив на його ніс, що високо стирчав із води, і звідти кидався у воду — ластівкою. Дрібні інфузорії, звиваючись і поквапно тремтячи волосинками, що заміняли їм руки й ноги, намагалися ухопити щось їстівне, але самі потрапляли до рота личинок водяного жука.
Буратіно це нарешті набридло, він заляпотів п’ятами по воді:
— Ідіть геть! Я вам не здохла кішка!
Мешканці кинулися хто куди.
Він перевернувся на живіт і поплив.
На круглому листі водяних лілей проти місяця сиділи ротаті жаби і виряченими очима дивилися на Буратіно.
— Якась каракатиця пливе, — крякнула одна.
— Ніс як у лелеки, — крякнула друга.
— Це морська жаба, — крякнула третя.
Буратіно, щоб перепочити, видерся на великий лист водяної лілеї. Сів на ньому, міцно обхопивши колінця, і сказав, цокаючи зубами:
— Всі хлопчики й дівчатка напилися молока, сплять у теплих ліжечках, тільки я один сиджу на мокрому листі… Дайте чогось поїсти, жабки.
Жаби, як відомо, дуже холоднокровні. Але надаремно думати, що в них немає серця. Коли Буратіно, дрібно цокаючи зубами, почав розповідати про свої нещасливі пригоди, жаби одна по одній підстрибнули й пірнули на дно ставка. Вони принесли звідтіля дохлого жука, крильце бабки, шматочок баговиння, зернятко рачачої ікри і кілька гнилих корінців. Поклавши все це їстиво перед Буратіно, жаби знову скочили на листя водяних лілей і сиділи, мов кам’яні, підвівши великороті голови з виряченими очима. Буратіно понюхав, покуштував жаб’яче частування.
— Мене занудило, — сказав він, — яка гидота!
Тоді жаби знову — всі враз — шубовснули у воду.
Зелена ряска на поверхні ставка заворушилася, і з’явилася велика страхітлива зміїна голова. Голова попливла до листа, де сидів Буратіно.
У нього дибом стала китичка на ковпаку. Він мало не впав у воду від жаху.
Але це була не змія. Це була нікому не страшна, пристаркувата черепаха Тортіла з підсліпуватими очима.
— Ох ти, нетямущий, довірливий хлопчисько з куценькими думками! — сказала Тортіла. — Сидів би собі вдома та старанно вчився! Занесло тебе до Країни Дурнів.
— Та я ж хотів добути якнайбільше золотих монет для тата Карло. Я дужжжже хороший і розважливий хлопчик.
— Гроші твої вкрали кіт і лисиця, — сказала черепаха. — Вони пробігали повз ставок, зупинилися напитись, і я чула, як вони хвалились, що викопали твої гроші і як побилися через них… Ох ти, нетямущий, довірливий дурнику з куценькими думками!
— Не лаятись треба, — пробурмотів Буратіно, — а допомогти треба людині… Що я тепер робитиму? Ой-ой-ой!.. Як я тепер повернусь до тата Карло? Ай-ай-ай!..
Він тер кулаками очі і пхикав так жалібно, що жаби раптом всі враз зітхнули:
— Ух-ух-ух… Тортіло, допоможи людині.
Черепаха довго дивилася на місяць, щось пригадувала…
— Одного разу я ось так допомогла одній людині, а вона потім з моєї бабусі і мого дідуся наробила черепахових гребінців, — сказала вона. І знову довго дивилася на місяць. — Що ж, посидь тут, чоловічку, а я поповзаю по дну, — може, знайду одну корисну штуковину. Вона втягла зміїну голову й повільно опустилася під воду.