Жаби прошепотіли:
— Черепаха Тортіла знає велику таємницю.
Минуло багато-багато часу.
Місяць уже схилявся за пагорби…
Знову заколивалася зелена ряска, випірнула черепаха, тримаючи в роті маленький золотий ключик.
Вона поклала його на листок біля ніг Буратіно.
— Нетямущий, довірливий дурнику з куценькими думками, — сказала Тортіла. — Не сумуй, що лисиця та кіт украли в тебе золоті монети. Я даю тобі цей ключик. Його упустив на дно ставка чоловік з такою довжелезною бородою, що він засовував її до кишені, щоб не заважала ходити. Ах, як він просив, щоб я розшукала на дні цей ключик!
Тортіла зітхнула, помовчала і знову зітхнула так, що на воді з’явилися бульбашки…
— Та я не допомогла йому. Тоді я була страшенно люта на людей за мою бабусю і мого дідуся, з яких наробили черепахових гребінців. Бородатий чоловік багато розповідав про цей ключик, але я все забула. Пам’ятаю тільки, що ним треба відімкнути якісь двері, і це принесе щастя.
У Буратіно закалатало серце, загорілися очі. Він одразу забув про всі свої нещастя. Витяг з кишені курточки п’явок, поклав туди ключик, чемно подякував черепасі Тортілі і жабам, кинувся у воду й поплив до берега. Коли він чорненькою тінню забовванів на тому боці, жаби крякнули йому вслід:
— Буратіно, не загуби ключика!
Буратіно тікає з Країни Дурнів і зустрічає товариша по нещастю
Черепаха Тортіла не вказала дороги з Країни Дурнів.
Буратіно біг куди очі світять.
За чорними деревами блищали зірки. Над дорогою звисали скелі. В ущелині лежала хмара туману.
Раптом попереду застрибав якийсь сіренький клубочок. Одразу ж залунав собачий гавкіт.
Буратіно притисся до скелі. Повз нього, грізно сопучи носами, промчали два поліцейські бульдоги з Міста Дурнів.
Сірий клубочок метнувся з дороги вбік — під укіс. Бульдоги за ним.
Коли тупотіння і гавкіт віддалилися, Буратіно припустив щодуху, і зірки швидко-швидко попливли за чорними гілками. Раптом сірий клубочок знову перескочив дорогу. Буратіно встиг роздивитися, що це заєць, а верхи на ньому, тримаючись за його вуха, сидить блідий маленький чоловічок.
З укосу посипалися камінці, бульдоги слідом за зайцем перескочили дорогу, і знову все стихло. Буратіно біг так швидко, що зірки тепер, мов навіжені, мчали за чорними гілками.
Утретє сірий заєць перескочив дорогу. Маленький чоловічок зачепився головою за гілку, звалився з його спини і гепнув просто під ноги Буратіно.
— Ррр-гав! Тримай його! — проскакали вслід за зайцем поліцейські бульдоги: очі в них були такі налиті люттю, що не помітили ні Буратіно, ані блідого чоловічка.
— Прощай, Мальвіно, прощай назавжди! — плаксивим голосом пропищав чоловічок.
Буратіно схилився над ним і здивовано побачив, що це був П’єро в синій сорочці з довгими рукавами.
Він лежав долілиць у колії від колеса і, мабуть, вважав себе вже мертвим, бо пропищав загадкову фразу: «Прощай, Мальвіно, прощай назавжди!» Він гадав, що вже прощається з життям.
Буратіно почав його термосити, потяг за ногу — П’єро не ворушився. Тоді Буратіно відшукав у кишені завалящу п’явку і приклав її до носа бездиханному чоловічкові.
П’явка, не довго думаючи, вп’ялася йому в ніс. П’єро швидко сів, покрутив головою, відірвав п’явку і простогнав:
— Ох, виявляється, я ще живий!
Буратіно схопив його за щоки, білі, як зубний порошок, цілував, розпитував:
— Як ти сюди потрапив? Чому ти скакав верхи на сірому зайці?
— Буратіно, Буратіно, — відповів П’єро, боязко оглядаючись, — сховай мене швидше. Адже собаки гналися не за сірим зайцем — вони гналися за мною. Синьйор Карабас Барабас переслідує мене вдень і вночі. Він найняв у Місті Дурнів поліцейських собак і заприсягся схопити мене живого або мертвого.
Вдалині знову загавкали пси.
Буратіно схопив П’єро за рукав і потяг його в зарості мімози, цвіт якої був схожий на круглі жовті пахучі пухирчики.
Там, лежачи на прілому листі, П’єро пошепки почав розповідати:
— Розумієш, Буратіно, якось уночі шумів вітер, лив дощ як з відра…
П’єро розповідає, яким чином він верхи на зайці потрапив до Країни Дурнів