— Розумієш, Буратіно, якось уночі шумів вітер, лив дощ як з відра. Синьйор Карабас Барабас сидів біля печі й палив люльку. Всі ляльки вже спали. Тільки я не спав. Я думав про Дівчинку з блакитним волоссям.
— Знайшов про кого думати, от дурень! — перебив Буратіно. — Учора ввечері я втік від цього дівчиська — з хижки з павуками.
— Як? Ти бачив Дівчинку з блакитним волоссям? Ти бачив мою Мальвіну?
— Подумаєш — дивина! Плаксійка й причепа.
П’єро схопився, розмахуючи руками.
— Веди мене до неї… Якщо ти допоможеш мені знайти Мальвіну, я відкрию тобі таємницю золотого ключика.
— Як?! — зраділо загорлав Буратіно. — Ти знаєш таємницю золотого ключика?!
— Знаю, де лежить ключик, як його дістати, знаю, що ним треба відімкнути якісь дверцята… Я підслухав таємницю, і тому синьйор Карабас Барабас розшукує мене з поліцейськими собаками.
Буратіно страшенно захотілось одразу ж похвалитися, що таємничий ключик лежить у нього в кишені. Щоб не прохопитися словом, він стягнув з голови ковпачок і запхнув його собі в рот.
П’єро благав вести його до Мальвіни.
Буратіно на мигах пояснив цьому дурнилу, що зараз темно й небезпечно, а от коли розвидниться, вони побіжать до дівчинки.
Примусивши П’єро знову сховатися в кущі мімози, Буратіно вимовив повстяним язиком, оскільки свого рота він заткнув ковпачком:
— Рожкажуй.
— Так-от, якось уночі шумів вітер.
— Про це ти вже рожкажував.
— Так-от, — вів далі П’єро, — я, розумієш, не сплю і раптом чую: у вікно хтось різко постукав…
«Синьйор Карабас Барабас пробуркотів:
— Кого це принесло в таку негоду?
— Це я, Дуремар, — відповіли за вікном, — продавець лікувальних п’явок. Дозвольте мені обсушитися біля вогню».
Мені, розумієш, дуже закортіло подивитися, які бувають продавці лікувальних п’явок. Я потихеньку відсунув краєчок завіски й просунув голову до кімнати. Коли це бачу… Синьйор Карабас Барабас підвівся з крісла, наступив, як завжди, собі на бороду, вилаявся й відчинив двері.
Увійшов довгий, мокрий-мокрий чоловік з маленьким-маленьким обличчям, зморщеним, як стара печериця. На ньому було поношене зелене пальто, на поясі теліпалися щипці, гачки й шпильки. В руках він тримав бляшанку й сачок.
— «Якщо у вас крутить живіт, — сказав він, уклоняючись так, ніби спина в нього була зламана посередині, — якщо у вас нестерпно болить голова або стукає у вухах, я можу прикласти вам за вуха півдюжини чудових п’явок.
Синьйор Карабас Барабас пробурчав:
— К бісу, ніяких п’явок! Можете сушитись біля вогню скільки влізе.
Дуремар став спиною до печі.
Від його зеленого пальта одразу ж пішла пара й почало тхнути баговинням.
— Кепсько йде торгівля п’явками, — сказав він знову. — За шматок холодної свинини й склянку вина я ладен прикласти вам до стегна дюжину найкращих п’явок, якщо у вас ломить кістки…
— К бісу, ніяких п’явок! — заволав Карабас Барабас. — Їжте свинину й пийте вино.
Дуремар заходився їсти свинину, обличчя в нього стягувалось і розтягувалось, наче гумове. Попоївши й випивши, він попрохав щіпку тютюну.
— Синьйоре, я ситий і зогрітий, — мовив він. — Щоб відплатити за вашу гостинність, я відкрию вам таємницю.
Синьйор Карабас Барабас попихкав люлькою і відповів:
— Є тільки одна таємниця в світі, яку я хотів би знати. На все інше мені наплювати і начхати.
— Синьйоре, — знову сказав Дуремар, — я знаю велику таємницю, її повідомила черепаха Тортіла.
Карабас Барабас вирячив очі, схопився з місця, заплутався у власній бороді, полетів просто на переляканого Дуремара, притис його до свого живота й заревів, як бугай:
— Найлюб’язніший Дуремаре, найдорогоцінніший Дуремаре, кажи, кажи швидше, що тобі повідомила черепаха Тортіла!
Тоді Дуремар розповів йому таку історію:
— Я ловив п’явок у якомусь брудному ставку неподалік Міста Дурнів. За чотири сольдо в день я наймав одного бідного чоловіка, — він роздягався, заходив у ставок по шию і стояв там, поки до його голого тіла присмоктувалися п’явки.
Потому чоловік виходив на берег, я оббирав із нього п’явок і знову посилав його в ставок. Коли ми наловили таким чином достатню кількість цих лікувальних створінь, з води раптом випірнула зміїна голова.
— Слухай, Дуремаре, — сказала голова, — ти перелякав усе населення нашого чудового ставка, ти каламутиш воду, ти не даєш мені спокійно відпочивати після сніданку… Коли закінчиться це неподобство?