Я побачив, що це звичайнісінька черепаха, і, ніскілечки не боячись, відповів:
— Доки не виловлю усіх п’явок у вашій брудній калюжі.
— Я готова відкупитися від тебе, Дуремаре, аби ти тільки дав спокій нашому ставку й більше ніколи сюди не приходив.
Тоді я почав знущатися з черепахи:
— Гей ти, стара плавуча валізо, дурна тітко Тортіло, чим це ти можеш від мене відкупитися? Хіба що своєю кістяною накривкою, під яку ховаєш лапи та голову… Я продав би твою накривку на гребінці.
Черепаха аж позеленіла від люті й сказала мені:
— На дні ставка лежить чарівний ключик. Я знаю одного чоловіка, — він ладен зробити все на світі, аби дістати цього ключика.
Не встиг Дуремар вимовити ці слова, як Карабас Барабас заволав щосили:
— Цей чоловік — я! я! я! Найлюб’язніший Дуремаре, чому ж ти не взяв у черепахи ключика?
— Іще чого! — відповів Дуремар, і все його обличчя так взялося зморшками, що знову стало схоже на стару печерицю. — Іще чого! — проміняти найкращих п’явок на якийсь там ключик… Коротко кажучи, ми полаялися з черепахою, і вона, здійнявши лапу над водою, сказала:
— Присягаюсь — ні ти, ні хтось інший не одержить чарівного ключика! Присягаюсь — його одержить тільки та людина, яка примусить усе населення ставка попросити мене про це.
І, піднявши лапу, черепаха занурилася у воду.
— Треба, не гаючи ні хвилини, бігти до Країни Дурнів! — загорлав Карабас Барабас, похапцем засовуючи кінець бороди до кишені й хапаючи шапку та ліхтар. — Я сяду на березі ставка. Я буду солодко посміхатися. Я благатиму жаб, пуголовків, водяних жуків, щоб вони просили черепаху… Я пообіцяю їм півтора мільйона найжирніших мух… Я ридатиму, як самітна корова, стогнатиму, як хвора курка, плакатиму, як крокодил. Я впаду навколішки перед найменшим жабенятком… Ключик повинен бути в мене! Я піду до міста, я ввійду до одного з будинків, я пройду до кімнати під сходами. Я знайду маленькі дверцята, — повз них усі ходять, і ніхто їх не помічає. Я встромлю ключик у замкову щілину…»
— В цю мить, Буратіно, ти сам розумієш, — розповідав далі П’єро, сидячи під мімозою на прілому листі, — мені стало так цікаво, що я висунувся із-за завіски… І тут синьйор Карабас Барабас побачив мене.
— Ти підслухуєш, негіднику! — І він метнувся, щоб схопити мене й кинути у вогонь, але знову заплутався в бороді й зі страшенним гуркотом, перекидаючи стільці, простягся на підлозі.
Не пам’ятаю вже, як я опинився за вікном, як переліз через паркан. У темряві шумів вітер і періщив дощ.
Чорну хмару над моєю головою освітила блискавка, і за десять кроків позад себе я побачив Карабаса Барабаса та продавця п’явок. Я подумав: «Кінець», спіткнувся, упав на щось м’яке й тепле, ухопився за чиїсь вуха… Це був сірий заєць. Він з переляку заверещав, високо підстрибнув, але я міцно тримав його за вуха, і ми поскакали в пітьмі через поля, виноградники, городи. Коли заєць стомлювався й сідав, ображено смикаючи роздвоєною губою, я цілував його в лобик.
— Ну будь ласка, ну ще трошки пострибаємо, сіренький…
Заєць зітхав, і ми знову мчали невідомо куди — то праворуч, то ліворуч.
Коли хмари розвіялись і зійшов місяць, я побачив під горою містечко з похиленими в різні боки дзвіницями.
По дорозі, що вела до міста, бігли Карабас Барабас і продавець п’явок.
Заєць сказав:
— Ехе-хе, ось воно, заяче щастя! Вони прямують до Міста Дурнів, щоб там найняти поліцейських собак. Тепер нам гаплик!
Заєць занепав духом, уткнувся носом у лапки й звісив вуха. Я просив, я плакав, я навіть кланявся йому до ніг. Заєць не ворушився. Та коли з міста вимчали галопом два кирпаті бульдоги з чорними пов’язками на правих лапах, заєць дрібно затремтів усім тілом. Я ледве встиг скочити на нього верхи, як він накивав п’ятами.
Решту ти сам бачив, Буратіно.
П’єро закінчив свою розповідь, і Буратіно запитав його обережно:
— А в якому будинку, в якій кімнаті під сходами оті дверцята, що їх відмикає ключик?
— Карабас Барабас не встиг розповісти про це… А втім, хіба нам не однаково, — адже ключик на дні ставка… Ми ніколи не спізнаємо щастя.
— А оце ти бачив?! — вигукнув йому просто в вухо Буратіно. І, витягнувши з кишені ключик, покрутив ним перед носом П’єро. — Ось він!
Буратіно й П’єро приходять до Мальвіни, але їм доводиться одразу ж тікати разом з нею та пуделем Артемоном
Коли сонце підбилося над скелястим гірським шпилем, Буратіно й П’єро вилізли з куща й побігли полем, яким минулої ночі кажан вів Буратіно від будинку дівчинки з блакитним волоссям до Країни Дурнів.