— Тільки без паніки! Тікаймо!
Коли всі вони, — себто Буратіно, що мужньо крокував попереду собаки, Мальвіна, яка підстрибувала на клунках, і позаду П’єро, начинений замість тверезого розуму безглуздими віршами, — коли вони вийшли з густої трави на рівне поле, з лісу висунулась розкуйовджена борода Карабаса Барабаса. Він заслонив долонею очі від сонця й оглядав місцевість.
Запеклий бій на узліссі
Синьйор Карабас тримав на припоні двох поліцейських собак. Побачивши на рівному полі втікачів, він роззявив зубасту пельку.
— Ага! — загорлав і спустив собак.
Оскаженілі пси спочатку заходилися гребти задніми лапами землю. Вони навіть не гарчали, вони навіть дивилися в інший бік, а не на втікачів, — так пишалися своєю силою.
Потім пси поволі пішли до того місця, де, охоплені жахом, стояли мов укопані Буратіно, Артемон, П’єро і Мальвіна. Здавалося, все пропало. Карабас Барабас незграбно йшов слідом за поліцейськими псами. Борода його щохвилини вилазила із кишені куртки й плуталася під ногами. Артемон підібгав хвоста й злісно гарчав. У Мальвіни тремтіли руки:
— Я боюсь, боюсь!
П’єро опустив рукави й дивився на Мальвіну, певен, що всьому кінець.
Перший от ямився Буратіно.
— П’єро! — крикнув він. — Бери за руку дівчинку, біжіть до озера, де лебеді! Артемоне, скидай клунки, знімай годинника, — будеш битися!
Мальвіна, щойно вона почула це мужнє розпорядження, миттю зіскочила з Артемона, підсмикнула сукню і побігла до озера. П’єро — за нею.
Артемон скинув клунки, зняв з лапи годинника і бант із кінчика хвоста. Вишкірив білі зуби й стрибнув ліворуч, потім праворуч, розпростуючи м’язи, і також став гребти задніми ногами землю. Буратіно видерся по смолистому стовбуру на верхівку італійської сосни, що самотньо росла серед поля, і звідти закричав, заволав, загорлав, заверещав що було сили:
— Звірі, птахи, комахи! Наших б’ють! Рятуйте ні в чому не винних дерев’яних чоловічків!
Поліцейські бульдоги немовби тільки тепер побачили Артемона й разом накинулися на нього. Спритний пудель ухилився й схопив зубами одного пса за недогризок хвоста, другого за стегно.
Бульдоги незграбно повернулися й знову накинулись на пуделя. Він високо підскочив, пропустивши їх попід собою, і знову встиг одному обідрати бік, другому — спину.
Бульдоги накинулись на нього втретє. Тоді Артемон, опустивши хвоста, помчав колами по полю, то підпускаючи близько псів, то кидаючись убік під самісіньким їхнім носом. Кирпаті бульдоги тепер по-справжньому розлютилися, засопіли, бігли за Артемоном не поспішаючи, уперто, ладні краще здохнути, але таки добратися до горлянки метушливого пуделя.
Тим часом Карабас Барабас підійшов до італійської сосни, вхопився за її стовбур і почав трусити:
— Злазь, злазь!
Буратіно руками, ногами, зубами вчепився за гілку. Карабас Барабас затряс дерево так, що на гіллі загойдалися всі шишки. На італійській сосні шишки колючі й важкі, завбільшки з невеличку диню. Жахнути такою шишкою по голові — це ж ой-ой-ой!
Буратіно ледве тримався на хисткій гілці. Він бачив, що Артемон уже висолопив язика, мов червону ганчірку, і скаче все повільніше.
— Віддай ключик! — заревів Карабас Барабас, роззявляючи пащу.
Буратіно поповз по гілці, дотягся до здоровенної шишки й почав перекушувати хвостик, на якому вона висіла.
Карабас Барабас труснув дужче, і важенна шишка полетіла додолу — бабах! — і просто йому в зубату пащу.
Карабас Барабас аж присів.
Буратіно відірвав другу шишку, і вона — бабах! — Карабасові Барабасові просто в тім’я, як у барабан.
— Наших б’ють! — знову заверещав Буратіно. — Рятуйте ні в чому не винних дерев’яних чоловічків!
Першими на підмогу прилетіли стрижі, — бриючим льотом вони почали стригти повітря просто перед носом у бульдогів. Пси марно ляскали зубами, — стриж не муха: як сіра блискавка — ж-жик мимо носа!
З хмари, схожої на котячу голову, впав чорний шуліка — той, що звичайно приносив Мальвіні дичину; він уп’явся пазурами в спину поліцейського бульдога, шугнув з ним угору на чудових крилах і випустив його.
Пес заверещав і гепнувся догори лапами.
Артемон збоку налетів на другого пса, вдарив його грудьми, збив із ніг, укусив, відскочив.
І знову закружляв довкола самітної сосни Артемон, а за ним погналися пошарпані й покусані поліцейські пси. На допомогу Артемонові заквапилися жаби. Вони тягли двох вужів, що осліпли від старості. Вужам однаково прийшов час помирати — чи під гнилим пнем, чи в шлунку у чаплі. Жаби умовили їх загинути геройською смертю.