— Іди геть, старе бульйонне м’ясо! — гримнув хазяїн і так турнув півня ногою, що той з несамовитим криком — куд-ку-да, кудку-да! — вилетів на вулицю до переляканих курей. Буратіно непомітно прошмигнув повз ноги хазяїна і присів за великим череп’яним глеком.
У цю мить, голосно розмовляючи, до харчівні наблизилися Карабас Барабас і Дуремар.
Хазяїн, низько вклоняючись, вийшов їм назустріч.
Буратіно швидко заліз усередину череп’яного глека і причаївся там.
Буратіно дізнається про таємницю золотого ключика
Карабас Барабас і Дуремар підкріплялися смаженим поросятком. Хазяїн підливав у склянки вина.
Карабас Барабас, обсмоктуючи поросячу ногу, сказав хазяїнові:
— Кепське в тебе вино, налий-но мені з отого жбана! — І показав кісткою на череп’яний глек, у якому сидів Буратіно. — Синьйоре, цей глек порожній, — відповів хазяїн.
— Брешеш, покажи.
Тоді хазяїн підняв череп’яний глек і перекинув його. Буратіно щосили вперся ліктями в боки глека, аби не випасти…
— Там щось чорніє, — прохрипів Карабас Барабас.
— Там щось біліє, — підтвердив Дуремар.
— Синьйори, чиряк мені на язик, простріл мені в поперек — глек порожній!
— Тоді став його на стіл — ми скидатимемо туди кістки.
Глек, де сидів Буратіно, поставили між директором лялькового театру й продавцем лікувальних п’явок. На голову Буратіно посипались обгризені кістки та скоринки. Карабас Барабас, добряче надудлившись вина, простяг до вогню свою бороду, щоб з неї скапала налипла смола.
— Покладу Буратіно на долоню, — п’яно вихвалявся він, — другою долонею приплесну — від нього тільки мокре місце зостанеться!
— Негідник цілком на це заслуговує, — підтакував Дуремар, — але спочатку добре було б прикласти до нього п’явок, щоб вони висмоктали всю кров…
— Ні! — грюкав кулаком по столу Карабас Барабас. — Спочатку я відберу в нього золотого ключика.
У розмову втрутився хазяїн, він уже знав про втечу дерев’яних чоловічків:
— Синьйоре, вам нема чого стомлювати себе пошуками. Зараз я покличу двох моторних хлопців, і, поки ви підкріпляєтесь вином, вони хутко обшукають увесь ліс і притягнуть сюди Буратіно.
— Гаразд. Посилай хлопців, — наказав Карабас Барабас, простягаючи до вогню величезні підошви. А що він був уже п’яний, то на всю горлянку заспівав пісню:
Тоді Буратіно завив із середини глека:
— Відкри-ий таємницю, неща-а-сний, відкри-ий таємницю!
Карабас Барабас із несподіванки гучно клацнув щелепами й вирячився на Дуремара.
— Це ти?
— Ні, це не я…
— Хто ж сказав, щоб я відкрив таємницю?
Дуремар був забобонний, до того ж він теж випив багато вина. Обличчя його посиніло й перекосилося від жаху. Воно стало схоже на стару печерицю.
Дивлячись на нього, Карабас Барабас і собі зацокотів зубами.
— Відкри-ий таємницю, — знову завив таємничий голос із середини глека, — бо інакше не встанеш з цього стільця, неща-а-сний!
Карабас Барабас спробував підхопитися на рівні ноги, але не зміг навіть відірватися від стільця.
— Як-як-яку таємницю? — спитав він затинаючись.
— Таємницю черепахи Тортіли, — відповів голос.
Від жаху Дуремар поволі порачкував під стіл. У Карабаса Барабаса одвисла щелепа.
— Де ті дверцята, де ті дверцята? — наче вітер у комині осінньої ночі, завив голос.
— Відповім, відповім, замовкни, замовкни, — прошепотів Карабас Барабас. — Дверцята — у старого Карло в комірці, за намальованим вогнищем…
Тільки-но він вимовив ці слова, як знадвору ввійшов хазяїн.
— Ось надійні хлопці, за гроші вони приведуть до вас, синьйоре, хоч самого чорта…
І він кивнув у бік лисиці Аліси та кота Базіліо, що стояли на порозі. Лисиця шанобливо зняла старого капелюшка.