Усе це сталося так швидко, що ви, любі читачі, не встигли б порахувати всіх пальців на руці.
Добермани-пінчери величезними стрибками кинулися вниз по схилу. Підскочивши до перекинутого візка, вони побачили непритомного гладкого кота. Побачили, що в лопухах валяються дерев’яні чоловічки і забинтований пудель.
Але ніде не було видно губернатора Лиса.
Він зник, наче крізь землю запався, той, кого нишпорки повинні охороняти мов зіницю ока.
Перший нишпорка, підвізши морду, розпачливо завив по-собачому.
Другий нишпорка зробив те саме:
— У-у-у! У-у-у!..
Вони метнулись і обшукали весь схил. Знову тужливо заскиглили, бо їм уже ввижалися нагай та залізні ґрати.
Провинно вихляючи задами, вони побігли до Міста Дурнів, щоб набрехати в поліцейському відділку, нібито губернатора було взято на небо живим, — так дорогою вони зметикували собі на виправдання.
Буратіно потихеньку обмацав себе — руки, ноги були цілі. Він поповз у лопухи і визволив з мотуззя Мальвіну та П’єро.
Мальвіна, не кажучи ні слова, обхопила Буратіно за шию, але поцілувати не змогла — у цьому їй перешкодив його довгий ніс.
У П’єро по лікоть були відірвані рукави, біла пудра осипалася з його щік, і виявилось, що щоки в нього звичайні — рум’яні, незважаючи на його любов до віршів.
— Я здорово бився, — грубим голосом сказав він. — Якби мені не підставили ніжку, мене нізащо не взяли б!
Мальвіна підтвердила:
— Він бився, як лев.
Вона обхопила П’єро за шию і поцілувала в обидві щоки.
— Годі, годі лизатись, — пробуркотів Буратіно, — біжімо! Артемона потягнемо за хвіст.
Вони всі троє вхопилися за хвіст нещасного собаки й потягли його вгору схилом.
— Пустіть, я піду сам, для мене це так принизливо, — стогнав забинтований пудель.
— Ні, ні, ти занадто слабкий.
Та тільки-но вони видерлися до половини схилу, як на кручі постали Карабас Барабас і Дуремар. Лисиця Аліса показувала лапою на втікачів, кіт Базіліо настовбурчував вуса й огидно сичав.
— Ха-ха-ха, ну просто здорово! — зареготав Карабас Барабас. — Сам золотий ключик іде мені до рук!
Буратіно квапливо мізкував, як виплутатися з нової халепи. П’єро пригорнув до себе Мальвіну, збираючись дорого продати життя. Цього разу на порятунок не було жодної надії. А Дуремар ще й підбурював:
— Хворого песика-пуделя, синьйоре Карабасе Барабасе, віддайте мені, я кину його у ставок моїм п’явочкам, щоб вони розжиріли.
Гладкому Карабасові Барабасові ліньки було спускатися донизу, він поманив утікачів пальцем, схожим на сардельку:
— Ідіть, ідіть до мене, діточки…
— Ані руш! — наказав Буратіно. — Як помирати — то весело! П’єро, прочитай якісь найгірші свої віршики. Мальвіно, регочи на все горло…
Мальвіна попри деякі недоліки була добрим товаришем. Вона втерла сльози й засміялася дуже образливо для тих, що стояли на кручі. П’єро одразу ж склав віршики й завив найнеприємнітттим голосом:
А Буратіно тим часом кривлявся й дражнився:
— Гей ти, директоре лялькового театру, старе пивне барило, повний лантуху, натоптаний глупством, спустися, спустися до нас, — я наплюю тобі в обскубану бороду!
У відповідь Карабас Барабас грізно загарчав, Дуремар здійняв худющі руки до неба.
Лисиця Аліса криво посміхнулася:
— Дозвольте скрутити в’язи цим нахабам?
Ще хвилина — і все було б скінчено…
Та раптом над кручею із свистом пронеслися стрижі:
— Сюди, сюди, сюди!
Над головою в Карабаса Барабаса пролетіла сорока, голосно цокотячи:
— Хутчіш, хутчіш, хутчіш!
І враз на кручі з’явився старий тато Карло. Рукави в нього були закачані, в руці сучкуватий ціпок, брови насуплені…
Він плечем штовхнув Карабаса Барабаса, ліктем — Дуремара, ціпком оперіщив по спині лисицю Алісу, чоботом швиргонув убік кота Базіліо…
Потому, нахилившись і дивлячись із кручі вниз, де стояли дерев’яні чоловічки, радісно сказав: