— Синку мій, Буратіно, шалапуте, ти живий-здоровий, — ходи-но швидше до мене!
Буратіно нарешті повертається додому разом із татом Карло, Мальвіною, П’єро та Артемоном
Несподівана з’ява Карло, його ціпок і насуплені брови нагнали жах на негідників. Лисиця Аліса поповзла в густу траву і там дала дьору, лиш іноді зупиняючись, щоб очухатися після удару ціпком.
Кіт Базіліо, відлетівши кроків на десять, сичав від люті, наче проштрикнута велосипедна шина.
Дуремар підсмикав поли зеленого пальта й поліз із кручі вниз, повторюючи:
— Я тут ні при чому, я тут ні при чому…
Та на стрімкому місці зірвався, покотився і з страшенним шумом та плескотом шубовснув у ставок. Карабас Барабас закляк на місці. Він тільки втягнув усю голову аж до маківки в плечі; борода його висіла, як клоччя.
Буратіно, П’єро та Мальвіна видряпалися нагору.
Тато Карло брав їх по черзі на руки:
— Глядіть мені, пустуни!
І клав їх за пазуху.
Потім він спустився на кілька кроків по схилу і присів над нещасним собакою. Вірний Артемон підвів морду і лизнув Карло в ніс. Буратіно тут же висунувся із-за пазухи:
— Тату Карло, ми без собаки додому не підемо.
— Е-хе-хе, — відповів Карло, — важкенько буде, та вже якось донесу вашого песика.
Він узяв Артемона на плече і, відсапуючись од важкої ноші, подерся нагору, де й досі, втягнувши голову й вирячивши очі, стояв Карабас Барабас.
— Ляльки мої… — пробурчав він.
Тато Карло суворо відповів йому:
— Ех, ти! З ким на старість зв’язався, — з відомими всьому світові шахраями, з Дуремаром, з котом, з лисицею… Маленьких кривдите! Соромно, докторе!
І пішов дорогою до міста.
Карабас Барабас, похнюпивши голову, подався слідом за ним.
— Ляльки мої, віддай!
— Нізащо не віддавай нас! — пискнув Буратіно, висовуючись із-за пазухи.
Так вони йшли, ішли. Проминули харчівню «Трьох пічкурів», де на порозі кланявся лисий хазяїн, обома руками показуючи на сковорідки, в яких щось шкварчало. Біля дверей туди й сюди, туди й сюди походжав півень з обскубаним хвостом і обурено розповідав про хуліганську витівку Буратіно.
Кури співчутливо підтакували:
— Ах-ах, який жах! Куд-кудах, який жах!
Карло зійшов на пагорб, звідки видно було море, подекуди вкрите тьмяними смугами від подмухів вітерця, біля берега — старе містечко піщаного кольору під гарячим сонцем і полотняний дах лялькового театру.
Карабас Барабас, стоячи за три кроки позад Карло, пробуркотів:
— Я дам тобі за ляльки сто золотих монет, продай.
Буратіно, Мальвіна й П’єро затамували подих — чекали, що скаже Карло.
— Ні! Якби ти був добрий, хороший директор театру, я тобі, так тому й бути, віддав би маленьких чоловічків. А ти — гірший за звичайнісінького крокодила. Не віддам і не продам, забирайся геть.
Карло зійшов з пагорба і, вже не звертаючи уваги на Карабаса Барабаса, ввійшов до містечка.
Там на безлюдному майдані непорушно стояв поліцейський. Від спеки й нудьги в нього обвисли вуса, повіки злиплися, над трикутним капелюхом кружляли мухи. Карабас Барабас раптом засунув кінець бороди в кишеню, схопив Карло ззаду за сорочку й загорлав на весь майдан:
— Тримайте злодія, він украв у мене ляльки!
Але поліцейський, якому було душно й нудно, навіть не поворухнувся. Карабас Барабас підскочив до нього, вимагаючи, щоб він заарештував Карло.
— А ти хто такий? — ліниво спитав поліцейський.
— Я доктор лялькових наук, директор славнозвісного театру, кавалер найвищих орденів, найближчий друг тарабарського короля, синьйор Карабас Барабас…
— А ти не кричи на мене, — відповів поліцейський.
Поки Карабас Барабас з ним сперечався, тато Карло, квапливо постукуючи ціпком по бруку, підійшов до свого будинку. Відімкнувши двері до напівтемної комірки під сходами, він зняв з плеча Артемона, поклав його на ліжко, з-за пазухи дістав Буратіно, Мальвіну й П’єро і посадовив їх рядочком на стіл.
Мальвіна відразу ж сказала:
— Тату Карло, найперше потурбуйтеся про хворого песика. Хлопці, негайно митись!
Раптом вона у відчаї сплеснула руками:
— А мої сукні! Мої новенькі черевички, мої гарненькі стрічечки! Вони залишилися на дні яру, в лопухах!
— Пусте, не журися, — сказав Карло, — ввечері я піду й принесу твої клунки.
Він обережно розбинтував Артемонові лапи. Виявилось, що рани майже всі загоїлися і пес не міг поворухнутися лише тому, що був дуже голодний.