— Мисочку вівсяної затірки та мозкову кісточку, — простогнав Артемон, — і я готовий битися з усіма собаками в місті.
— Ая-яй-яй! — бідкався Карло. — А в мене дома ані крихти, і в кишені жодного сольдо.
Мальвіна жалібно схлипнула. П’єро тер кулаками лоба, міркуючи:
— Я піду на вулицю читати вірші, перехожі накидають мені цілу купу сольдо.
Карло похитав головою:
— І ночуватимеш, синку, як волоцюга, у поліцейському відділку.
Всі, крім Буратіно, засумували. Він же хитро усміхався, крутився так, ніби сидів не на столі, а на якомусь гострячку.
— Хлопці, годі скиглити! — Він зіскочив на підлогу й витяг щось із кишені. — Тату Карло, візьми молоток і віддери від стіни діряве полотно.
І своїм задертим носом показав на вогнище, і на казанок над вогнищем, і на дим, намальовані на шматині старого полотна.
Карло здивувався:
— Чому, синку, ти хочеш здерти зі стіни таку чудову картину? Зимової пори я дивлюся на неї й уявляю собі, нібито це справжній вогонь, а в казанку справжня бараняча юшка з часником, і мені стає трохи тепліше.
— Тату Карло, даю лялькове слово честі, ти матимеш справжній вогонь у печі, справжній чавунний казанок і гарячу юшку. Здери полотно.
Буратіно сказав це так упевнено, що тато Карло почухав потилицю, похитав головою, покректав, покректав, узяв кліщі й молоток і почав віддирати полотно. По той бік полотна, як ми вже знаємо, все було засновано павутинням і висіли здохлі павуки.
Карло старанно обмів павутиння. Тоді стало видно невеличкі дверцята з потемнілого дуба. В чотирьох кутах на них були вирізьблені усміхнені личка, а посередині танцював чоловічок з довгим носом. Коли з нього стерли куряву, Мальвіна, П’єро, тато Карло, навіть голодний Артемон вигукнули в один голос:
— Та це ж портрет самого Буратіно!
— Я так і думав, — сказав Буратіно, хоч нічого такого він не думав і сам дуже здивувався. — А ось і ключ від дверцят. Тату Карло, відімкни…
— Ці дверцята і цей золотий ключик, — промовив Карло, — мабуть, зроблені дуже давно якимсь вправним майстром. Погляньмо, що заховано за дверцятами.
Він устромив ключик у замкову щілину й повернув…
Залунала неголосна, дуже приємна музика, ніби заграв органчик у музичній скриньці.
Тато Карло штовхнув дверцята. Вони почали відчинятися. У цей час за вікном почулася кваплива хода і голос Карабаса Барабаса проревів:
— Іменем тарабарського короля — заарештуйте старого шахрая Карло!
Карабас Барабас вдирається до комірки під сходами
Карабас Барабас, як ми вже знаємо, марно намагався умовити сонного поліцейського, щоб той заарештував Карло. Нічого не домігшись, Карабас Барабас побіг вулицею.
Розпатлана борода його чіплялася за ґудзики й парасольки перехожих. Він штовхався і ляскав зубами. Услід йому пронизливо свистіли хлопчаки. До того ж вони кидали йому в спину гнилі яблука. Карабас Барабас влетів до начальника міста. Цього задушливого дня начальник сидів у садку, біля фонтана, в самих трусиках і пив лимонад.
Начальник мав шість підборідь, ніс його втопав у рожевих щоках. За плечима в нього, під липою, четверо похмурих поліцейських раз у раз відкорковували пляшки з лимонадом.
Карабас Барабас упав перед начальником навколішки і, бородою розмазуючи по облиіччю сльози, заволав:
— Я бідний сирота, мене скривдили, обікрали, побили…
— Хто тебе, сироту, скривдив? — відсапуючись, запитав начальник.
— Найлютіший ворог, старий катеринщик Карло! Він украв у мене три найкращі ляльки, він хоче спалити мій славнозвісний театр, він підпалить і пограбує все місто, якщо його негайно не заарештувати.
На підтвердження своїх слів Карабас Барабас витяг жменю золотих монет і поклав у пантофлю начальника. Коротше кажучи, він такого намолов і набрехав, що переляканий начальник наказав чотирьом поліцейським під липою:
— Ідіть за шановним сиротою і чиніть усе, що треба, іменем закону.
Карабас Барабас побіг із чотирма поліцейськими до комірки Карло й гукнув:
— Іменем тарабарського короля — заарештуйте злодія й негідника!
Але двері були замкнені. В комірці ніхто не обізвався.
Карабас Барабас наказав:
— Іменем тарабарського короля — ламайте двері!
Поліцейські натиснули, трухляві двері зірвалися з завіс, і четверо бравих поліцейських, брязкаючи шаблями, з гуркотом попадали в комірку під сходами.
Це сталося тієї самої миті, коли в потаємні дверцята в стіні, нагнувшись, заходив Карло.