— Що за нісенітниці! — здивувався Карабас Барабас. — Як ти міг носом проштрикнути дірку в печі?
— Тому, синьйоре, що піч і казанок на вогні були намальовані на шматині старого полотна.
— Аа-чхи! — чхнув Карабас Барабас з такою силою, що П’єро відлетів ліворуч, Арлекін — праворуч, а Буратіно завертівся дзиґою. — Де ти бачив піч, і вогонь, і казанок, намальовані на шматині полотна?
— У комірці мого тата Карло.
— Твій батько — Карло! — Карабас Барабас схопився з місця, змахнув руками, борода його розлетілася на всі боки. — То, значить, це в комірці старого Карло потайні…
Та враз Карабас Барабас, певно, не бажаючи прохопитися словом про якусь таємницю, обома кулаками заткнув собі рота. І так сидів якийсь час, дивлячись виряченими очима на згасаючий вогонь.
— Гаразд, — промовив він нарешті, — я повечеряю недосмаженим кролем і сирими курчатами. Я дарую тобі життя, Буратіно. Мало того…
Він заліз під бороду в кишеню жилета, витяг п’ять золотих монет і простягнув їх Буратіно.
— Мало того… Візьми ці гроші і віднеси їх Карло. Перекажи моє вітання і скажи, що я прошу його ні в якому разі не вмирати від голоду й холоду і найголовніше — не виїздити з комірки, де знаходиться піч, намальована на шматині старого полотна. Іди виспись і рано-вранці біжи додому.
Буратіно поклав п’ять золотих монет у кишеню й відповів, чемно вклонившись:
— Дуже дякую вам, синьйоре. Ви не могли довірити гроші у надійніші руки…
Арлекін і П’єро відвели Буратіно до лялькової спальні, де ляльки знов почали обіймати, цілувати, штовхати, щипати й знов обіймати Буратіно, що так незрозуміло позбувся страшної загибелі в печі.
Він пошепки казав лялькам:
— Тут є якась таємниця.
По дорозі додому Буратіно зустрічає двох жебраків — кота Базіліо та лисицю Алісу
Рано-вранці Буратіно полічив гроші — золотих монет було стільки, скільки пальців на руці, — п’ять. Затиснувши золоті монети в кулаці, він підстрибцем побіг додому, наспівуючи: — Куплю татові Карло нову куртку, куплю багато маківників, льодяникових півників на паличках.
Коли зник з очей балаган лялькового театру з прапорцями, що майоріли над ним, Буратіно побачив двох жебраків, які понуро брели курним шляхом: лисицю Алісу, що шкандибала на трьох лапах, і сліпого кота Базіліо.
Це був не той кіт Базіліо, що його Буратіно зустрів учора на вулиці, а інший — теж Базіліо і теж смугастий. Буратіно хотів пройти мимо, але лисиця Аліса сказала улесливо:
— Добридень, ласкавенький Буратіно! Куди так поспішаєш?
— Додому, до тата Карло.
Лисиця зітхнула ще улесливіше:
— Вже й не знаю, чи застанеш ти бідолашного Карло живим: він зовсім слабий від голоду й холоду…
— А ти це бачила? — Буратіно розтулив кулак і показав п’ять золотих.
Побачивши гроші, лисиця мимоволі потяглася до них лапою, а кіт раптом широко розплющив сліпі очі, і вони блиснули в нього, мов два зелені ліхтарі.
Та Буратіно нічого цього не помітив.
— Добренький, гарненький Буратіно, що ж ти робитимеш з цими грішми?
— Куплю куртку татові Карло… Куплю нову абетку…
— Абетку, ох, ох, — сказала лисиця Аліса, хитаючи головою. — Не доведе тебе до добра ота наука. От я вчилася, вчилася, а, бач, ходжу на трьох лапах.
— Абетку, — пробуркотів і кіт Базіліо, сердито пирхнувши у вуса. — Через те кляте навчання я очей позбувся.
На сухій гілці над дорогою сиділа підстаркувата ґава. Слухала, слухала та й крякнула:
— Брешуть, брешуть!
Кіт Базіліо тієї ж миті високо підстрибнув, лапою збив ґаву з гілки, видер у неї півхвоста — насилу вона полетіла. І знову прикинувся, ніби він сліпий.
— Ви за віщо її так, коте Базіліо? — здивовано спитав Буратіно.
— Та очі ж сліпі, — відповів кіт, — здалося — собачка на дереві.
Пішли вони втрьох курним шляхом. Лисиця мовила:
— Розумненький, розважливенький Буратіно, чи не бажав би ти, щоб грошей у тебе стало в десять разів більше?
— Звичайно, хочу! Та як це зробити?
— Простіше простого. Ходімо.
— Куди?
— До Країни Дурнів.
Буратіно трохи поміркував.
— Ні, я вже, мабуть, зараз додому піду.
— Будь ласка, ми ж тебе на мотузці не тягнемо, — сказала лисиця, — тим гірше для тебе.
— Тим гірше для тебе, — пробуркотів кіт.
— Ти сам собі ворог, — сказала лисиця.
— Ти сам собі ворог, — пробуркотів кіт.
— А то б твої п’ять золотих перетворилися на купу грошей.