Буратіно зупинився, роззявив рота…
— Брешеш!
Лисиця сіла, облизнулася:
— Я тобі зараз поясню. У Країні Дурнів є чарівне поле, що зветься Поле Чудес. На цьому полі викопай ямку, прокажи тричі: «Крекс, фекс, пекс», поклади в ямку золотий, засип землею, зверху посип сіллю, полий гарненько і йди собі спати. На ранок з ямки виросте невеличке деревце, на ньому замість листя висітимуть золоті монети. Зрозумів?
Буратіно аж підстрибнув:
— Брешеш!
— Ходімо, Базіліо, — ображено відвернувши писок, сказала лисиця, — нам не вірять, то й не треба!
— Ні, ні! — загукав Буратіно. — Вірю, вірю!.. Ходімо швидше до Країни Дурнів!
У харчівні «Трьох пічкурів»
Буратіно, лисиця Аліса та кіт Базіліо спустилися з гори і йшли, йшли — через поля, виноградники, через сосновий гай, вийшли до моря і знову повернули від моря, через той же гай, виноградники. Містечко на горбу і сонце над ним було видно то праворуч, то ліворуч. Лисиця Аліса казала, зітхаючи:
— Ох, не дуже-то й легко потрапити до Країни Дурнів, лапи геть намуляєш…
Надвечір вони побачили обіч дороги старий будиночок з пласкою покрівлею і вивіскою над входом:
Хазяїн вибіг назустріч гостям, зірвав з лисої голови шапчину й, низько вклоняючись, просив завітати до нього.
— Не завадило б нам хоч суху скоринку перехопити, — промуркотіла лисиця. — Хоча б скоринкою хліба почастували, — пробуркотів і кіт.
Зайшли до харчівні, посідали біля печі, де на рожнах і сковородах смажилась усяка всячина. Лисиця раз у раз облизувалась, кіт Базіліо поклав лапи на стіл, вусатий писок на лапи, уп’ялив очі в їжу.
— Гей, хазяїне, — поважно сказав Буратіно, — дайте нам три скоринки хліба!
Хазяїн мало не впав від подиву, що такі шановні гості так мало замовляють.
— Веселенький, дотепненький Буратіно жартує з вами, хазяїне, — захихикала лисиця.
— Він жартує, — буркнув кіт.
— Дайте три скоринки хліба й до них — он того дивовижно засмаженого баранця, — сказала лисиця, — і ще оте гусенятко, та двійко голубів на рожні, та ще, мабуть, печіночки… — Шість штук найжирніших карасів, — наказав кіт, — і дрібної сирої рибки на закуску.
Коротко кажучи, вони взяли все, що було в печі, для Буратіно зосталася одна скоринка хліба. Лисиця Аліса й кіт Базіліо з’їли все разом із кістками. Черева в них роздулися, морди залисніли.
— Відпочинемо часинку, — сказала лисиця, — а рівно опівночі вийдемо. Не забудьте нас розбудити, хазяїне…
Лисиця й кіт розляглися на двох м’яких ліжках, захропіли й засвистіли. Буратіно задрімав у кутку на собачій підстилці. Снилося йому деревце з кругленькими золотими листочками. Тільки він простягнув руку…
— Гей, синьйоре Буратіно, прокидайтеся, вже північ.
У двері стукали. Буратіно схопився, протер очі. На ліжках — ні кота, ні лисиці — порожньо.
Хазяїн пояснив йому:
— Ваші шановні друзі раніше встали, підкріпилися холодним пирогом і пішли.
— Мені нічого не веліли переказати?
— Дуже навіть веліли, — щоб ви, синьйоре Буратіно, не гаючи й хвилини, бігли дорогою до лісу.
Буратіно кинувся до дверей, але хазяїн став на порозі, примружився і вперся руками в боки.
— А за вечерю хто платитиме?
— Ой! — пискнув Буратіно. — Скільки?
— Рівно один золотий.
Буратіно зразу ж хотів прослизнути повз його ноги, але хазяїн ухопив рожен, — їжакуваті вуса й навіть волосся над вухами в нього стали сторч.
— Плати, негіднику, або проштрикну тебе, як жука!
Довелося віддати один золотий з п’яти. Пошморгуючи носом, прикро вражений Буратіно покинув кляту харчівню.
Ніч була темна, — цього мало, — чорна мов сажа. Все навколо спало. Тільки над головою Буратіно нечутно літала нічна птаха Сплюшка.
Доторкуючись м’яким крилом до носа Буратіно, Сплюшка повторювала:
— Не вір, не вір, не вір!
Буратіно досадливо зупинився.
— Чого тобі?
— Не вір котові й лисиці…
— Та ну тебе!
Він побіг далі й чув, як Сплюшка цвірінчала навздогін:
— Бійся розбійників на цій дорозі…
На Буратіно нападають розбійники
На крайнебі з’явилося зеленкувате світло — сходив місяць. Попереду забовванів чорний ліс.
Буратіно пішов швидше. Хтось позад нього теж пішов швидше. Він припустив бігцем. Хтось біг за ним слідом безшумними стрибками.
Він обернувся.