Боярин зблід.
— Господине! — залебедів. — Відкіля ся певність?
— Відкіля, питаєш? А чому у погромі не було ні одного з твоїх ратників, ні тебе? Хочеш знати чому? Я скажу тобі. Напад міг удатися або і ні, а в такому разі ти відповідав би за все головою. А так ні тебе, ні твоїх не було між винуватцями, і вина оставалась за громадою. А що, чи правду кажу?
— Сущу правду! — підтвердили отець Василій і Мстислав.
— Саме те бажаю і я довести йому перед лицем милостивого господина нашої землі! — сказав із поклоном Ярослав. — Та тільки одного прохав би я — безпеки мого свідка.
— Хлопче, — усміхнувся король. — Я здогадуюся, якого свідка маєш. Ти подарував життя одному татаринові й бажав би його забезпечити перед неволею. Так?
— Око твоє, милостивий, розкриває глибину серця! Так є! Се татарин!
— Татарин! — закричав нагло Ратибор. — Що може знати татарин про справи мої і баскака…
— Мовчи! — гримнув на нього король. — А тобі, хлопче, кажу, що хоч би свідком був і сам Куремса чи його баскак, то відійде без перепони, бо правда божа та справедливість важніші від людських ворожнеч. Де ж твій свідок?
Ярослав підняв руку, а на сей знак з-між чабрівських ратників виїхав у блискучому одязі Ахмат. Він зіскочив з коня, вкляк перед королем і поклав до його стіп свою криву шаблюку.
Всі аж ахнули, боярин занімів і був би впав, якби не піддержали його ззаду. Сам Данило здивувався.
— Аж так? — заговорив про себе нишком. — Хто ти? — спитав голосно.
— Я Ахмат-бей, баскак Куремси.
— Чи погоджуєшся бути свідком у справі Ярослава Судиславича?
— Так!
— Він тобі друг?
— Ні, він ворог, найбільший і найнебезпечніший з усіх, яких маю. Він побив мене і моїх!
— Так чому ж ти берешся свідчити?
— Бо він лицарський молодець, у серці якого є благородність, і на його боці правда! Я можу ворогувати з ним, та він противник чесний. Він повірив моєму слову, не взяв моєї власності, а поступив тільки так, як кожний, хто береже вірність своєму володареві.
— Що ж знаєш ти про його вчинки та про замисли боярина?
— Знаю усе і не замовчу нічого. Після того, що почув тут, нема в мене ніяких сумнівів.
Рівним, спокійним, діловим тоном розказав Ахмат усе, що було колись між ним і Ратибором, що почув від Ярослава, а що при виплаті довгу у дворищі. А коли кінчив, з задніх рядів прибічників короля виступило двоє кремезних парубків, з яких кожний мав при поясі в’язку ременів. Вони станули по обидва боки боярина. І ось впало слово присуду.
— Зрадником був і є Ратибор! А ось новий боярин, якому даю провід волості!
Тут рукою вказав Данило на Ярослава, а грімкий оклик всіх чабрівців привітав його.
За тиждень опісля у великому дводенному бою розгромив Данило Куремсу. Чабрівська дружина при сьому відзначилася найбільше, бо, знаючи околицю, зуміла виловити безліч татар, які, розбиті одним ударом раті, розбігалися по всіх усюдах. Татари тим були найбільше страшні, що, розбиті в одному місці, блискавкою збиралися у другому і наступали знов.
Чабрівці дали ще провідників подільським сотням — і з війська Куремси не осталося й половини. Безліч нових холопів посадили галицькі, волинські та подільські бояри по селищах, а татарські люди збагнули, що зрада рідної землі завжди приносить гіркі плоди, що навіть менша сила буває непереможною, якщо вона опирається на правду та
Боярин Ратибор поплатився за свою зраду головою, а його посілля унаслідив Ярослав. Та коли він з молодою жінкою Оленою прибув обняти в посідання дворище, то дозволив Олегові забрати собі батьківські достатки. Олег привітав їх зі спокоєм та радістю, бо, живучи з ними, був безпечний від глузування та ворожнечі чабрівців.
Опісля поїхав у Галич і там при королеві та його синові Львові намагався добрими і благородними вчинками притемнити сумну пам'ять батька.
До глибокої старості дожила при молодятах стара Голубиха.