— Ліно, я думаю, що за нами все хтось іде! Я не бачив напевно, але мені здалося.
— Ну то нехай собі йдуть, — Ліна абсолютно не надала значення відкриттю Ніка. — У цьому лісі, якщо ти зі мною чи з Анею, тобі боятися нічого.
— Тобто без вас є що боятися?
— А ти поки не ходи сюди сам, і все буде добре.
— Я, звичайно, збирався відпочити, погуляти в лісі, але тепер страшнувато якось.
— Що ж ти так боїшся? Ти ж стільки років працюєш з магами та екстрасенсами різними. Міг би вже й звикнути.
— Так їх всіх я знаю. Зі справжніми, сильними, я дружу. А решта, і ті, хто вважає себе екстрасенсами, мені не страшні. Коли щось станеться, то допоможуть справжні.
— А сам не пробував магічно захищатися?
— Мене всі екстрасенси дивилися. Кажуть, що немає в мені ні краплини чогось надприродного.
— Це добре, що не знайшли нічого. Значить, добре заховане. А магія — це не щось надприродне, а зовсім звичайне.
— Може, для вас це і звичайне. Але я мало зустрічав людей з реальними здібностями, які можуть дива показувати.
— Та не дива це! Забава. А магів дійсно мало. Так вже сталося.
— А що означає «добре заховане»?
— Те й означає. Ти не переживай. Раз сильні сказали, що нічого немає — значить немає.
— А може бути, що є? — не вгамовувався Нік. Йому стало страшенно цікаво, а раптом він теж володіє силою.
— Ніку, що можу знати я, лісова знахарка, якщо кращі сказали, що немає. Ну, значить немає, — ухилилася від відповіді Ліна. Але було відчуття, що вона спеціально закрила тему.
Тим часом вони дійшли до невеликої галявини. Дивне це було місце. Ніби хтось гігантським ножем прибрав дерева і зробив цю поляну. Посередині неї стояли кілька каменів, утворюючи місце відпочинку, а в центрі між ними було старе невелике попелище, наче хтось шашлики смажив на пікніку.
— Аню, ти пам’ятаєш, які трави тобі треба зібрати? — звернулася Ліна до учениці.
— Так, звичайно.
— Ну, от іди збирай. А ми з Ніком тут посидимо поговоримо.
Дівчина пішла в глибину лісу. Навіть дивно було, як вона без страху віддаляється в густий страшний ліс. Тут Ніку здалося, що на межі галявини з лісом майнули тіні. Причому декілька. І деякі з них зникли в тій стороні, куди пішла Аня. Але знахарка не проявила ніяких ознак хвилювання, і він заспокоївся. Тим часом Ліна вийшла в центр галявини і зручно влаштувалася на одному з каменів. Нік підійшов та сів поруч. Камені, нагріті сонцем, приємно гріли.
— Розпитуй. Що ти хотів знати? — почала мольфарка.
— Я вже такого надивився і наслухався, що навіть не знаю, з чого почати, — Нік витягнув з кишені диктофон та приготувався записувати.
— Я бачу, ти підготувався. Записувати будеш, — помітивши диктофон, сказала чаклунка і дуже хитро посміхнулася. — Ну-ну, записуй.
— Ліно, розкажіть про себе спочатку. Про те, як ви відчули, що у вас є дар. Про те, як і у кого ви навчалися цьому.
— Знаєш, Ніку, поки не можу тобі всього розповідати. Давай я краще розкажу трохи про магію.
— Он, дивіться! — він схопився, показуючи рукою на кінець галявини. — Знову ці тіні, що я бачив раніше. Вони за нами стежать!
— Звичайно, стежать. Це їхня робота.
— Кого це їх? І що це за робота — стежити за нами? — Нік злякано озирався на всі боки, намагаючись побачити сторожів.
— Я ж сказала, що тобі нічого боятися в цьому лісі зі мною, — Ліна спокійно дивилася на нього. — Це Вова і Роксана.
— Які ще Вова і Роксана? Мені все це не подобається!
— Добре, щоб ти заспокоївся, я попрошу їх вийти до нас, хоча не думаю, що тобі від цього стане легше, — Ліна повернулась в ту сторону, де востаннє Нік бачив переслідувачів, і тихенько сказала: — Вова, Роксана йдіть до мене.