— То це від радості.
— Аню, ти дала Марті настій для пиття, щоб легше пісок вийшов? — запитала Ліна.
— Так, звичайно. Вона з учорашнього дня його п’є і з собою я їй налила, — відповіла дівчина. — А он вже і сини Марти прийшли.
Хвора піднялася з крісла і повернулася до Ліни. На очах у неї все ще стояли сльози. Вона, мабуть, щось хотіла сказати мольфарці, але не змогла. Лише підійшла до неї і міцно обняла.
— Гаразд-гаразд. Іди вже. Сини он стоять, тебе чекають з нетерпінням, — сказала Ліна.
Марта взяла невеликий глечик із настоянкою для неї і повільно пішла до синів, які чекали її біля двох дубів. Вона весь час оглядалася на Ліну, ніби перевіряючи, чи було це з нею насправді, чи тільки здалося. Нік і Аня пішли з нею, щоб допомогти. Сини, вже теж не молоді, стояли і мало не плакали від радості. Вони обняли Марту, не вірячи, що за день мольфарка повернула до життя їхню маму. Трохи далі стояв біля воза Михайло і просто посміхався, дивлячись на них усіх. Для нього, зв’язкового Ліни із зовнішнім світом, це вже стало звичною процедурою. Він вже не дивувався чудесним зціленням, а тільки радів за людей. Сини посадили Марту на віз і вони повільно поїхали в село.
— Аню, а скільки вони заплатили за таке немаленьке диво? — запитав Нік.
— Поки ніскільки. Ми зазвичай рідко беремо гроші. Звідки в селі великі кошти на лікарів? Але це завжди Іван домовляється. Ми просто просимо, коли треба, продуктів або допомогти в чомусь. Щоб людям не була тягарем наша допомога. Такі їм простіше. Чим везти все на базар, а потім віддавати грошима, набагато легше просто віддати трохи картоплі або молока, або м’яса.
— Тепер зрозуміло, чому вони всі вас так люблять і оберігають, — сказав Нік, і вони пішли до будинку.
Решту дня він провів у приємному ледачкуванні. Іван і Галина, як завжди, поралися по господарству. Вони, як бджоли, весь час знаходили собі роботу. Аня пішла в бібліотеку-лабораторію щось вчити. А він з мольфаркою, розмовляючи про всілякі дрібниці, просто відпочивали в кріслах перед будинком.
— Ніку, ти хотів відпочити, — сказала Ліна. — Ось завтра на цілий день можеш піти гуляти в ліс. Думаю, Прайм із задоволенням тобі складе компанію. Я хочу завтра підготуватися до виїзду в село. Зазвичай ми з Анею раз на два тижні спускаємося до людей, щоб допомогти їм. Вони вже звикли. Ми як лікарі. Приїжджаємо, швидко лікуємо, кого можемо. Оглядаємо інших, призначаємо час прийому тут, кому треба серйозне лікування, і їдемо. Вони до нас приходять не тільки з болячками. Кому порада життєва потрібна, кому порчу або пристріт зняти, а хто просто поговорити хоче. Довіряють вони нам. Я ось думаю, що це і є, напевно, найголовніше призначення магів. Допомагати простим людям, а не бігати замками і кидатися блискавками чи збирати золото та коштовності, ніби дракони. Але для багатьох магів це дуже і дуже нудно. Не люблять вони таку роботу. Їм подавай геройства та подвиги. Та ти й сам їх бачив і знаєш. А вони ж навіть не маги, а так… навіть не учні. Дрібні самоучки. А все одно вимагають слави та грошей.
— Ліно, але щось мені здається, що і ви не завжди жили тихо, мирно і спокійно, — сказав Нік. Він хотів зачепити чаклунку, аби почути розповіді про інших магів і їхні подвиги. Десь у голові промайнуло бажання збігати за диктофоном, щоб нічого не забути, але згадавши, чим закінчилася попередня спроба записати інтерв’ю з нею, він відкинув цю думку, тим більше не хотів перебивати розповідь.
— Всяке було в житті, — з якимось сумом сказала мольфарка. Гостю ж здалося, що в її біографії було багато дивовижних пригод і що вона шкодує про те, що вони закінчилися. — Але я вже казала тобі, що не можу всього розповісти.
— Ну ось, — удавано образився Нік. — Я вже думав почую фантастичні розповіді про магів.
— Може й почуєш, але не цього разу. Якщо судилося, то ти ще тут з’явишся, і тоді, можливо, я зможу тобі розповісти більше. А поки наберися терпіння.
— Ну, якщо все таке секретне, можна мені хоча б в село поїхати з вами, щоб подивитися на вашу роботу?
— Це обов’язково! Поїдеш і подивишся. Але повір, там мало цікавого. Звичайна рутина. Річка людських болячок і проблем. Тобі через півгодини стане нецікаво.
— Ніколи! Ну як магія, тим більше практична, може бути нецікавою?
— От саме практична найбільш нецікава. Її не видно. Та й що може бути цікавого в тому, що я вилікую хворого від якоїсь недуги. Корисно для нього — це так. А от збоку дивитися на все це зовсім нецікаво. Але досить вже тут сидіти, темніє. Треба в будинок перебиратися. Тим більше що Галина вже, напевно, і вечерю приготувала. Піднімайся, ледарю! І мені допоможи. Я все-таки пані немолода. А тобі не завадило б побільше активності, а то трудовий «мозоль» наїв вже немаленький, аж ходити тобі важко.