Так ось. Розповім я тобі про одного з таких людей, що народився із Зерном мага. На диво, володар зерна мало того що народився недалеко звідси, так ще й дуже довго не виявляв взагалі ніяких магічних здібностей. Він був, як всі, тому знайти його не могли. І тільки коли йому стукнуло двадцять років, він проявив себе. Уяви, нормальна людина, що не має ніяких чародійських здібностей, а навпаки, чоловік технічного складу розуму, вчений і навіть затятий атеїст ні з того ні з сього записався на курси екстрасенсів, які якраз проводилися в його місті. Тут його Зерно почало сяяти, і не помітити це стало неможливо, а мені довелося втрутитися.
— Ліно, ви що, про мене розповідаєте? Та це нісенітниця якась! — Нік розгубився і не знав, як реагувати на новину. — Мене ж дивилися всі найсильніші та навіть ваша учениця. Всі сказали, що в мені немає ні грама сили і здібностей.
— От і добре, що не знайшли. Значить я добре сховала. Та й здібності у них слабенькі, якщо відверто. Дослухай мене до кінця. Мені довелося втрутитися. Я була на тих курсах. І коштувало чималих сил, щоб сховати у тобі твоє Зерно, та ще й так, щоб ніхто з екстрасенсів не помітив. Ти тоді ще не був готовий ставати магом.
— А я думаю, чому я пішов на ті курси?! Вважав, божевілля або примха якась зі мною тоді сталася. І був впевнений, що немає в мені нічого екстрасенсорного.
— Ну, магічне якраз було. Але ще не час був ставати тобі магом. Ти повинен був сам до цього прийти. Я досі сумніваюся, станеш ти чаклуном чи так і проживеш звичайною людиною. Тож я зробила все, щоб ти тримався подалі від усього магічного і екстрасенсорного. Ти жив звичайним життям простого інженера, вченого, бізнесмена, а потім журналіста. Хоча, наскільки я розумію, Зерно все одно тебе вело. Ти весь час намагався наблизитися до магії. То раптом зацікавився потойбічними силами, то психологією, а потім вирішив стати журналістом, який вивчає магічні прояви. Спочатку я турбувалася, що хтось може все-таки побачити Зерно та ініціювати тебе. Але минав час і все було спокійно. І ось зараз ми думаємо, що ти став справжнім чоловіком та готовий сам для себе вирішити, чи хочеш ти щось кардинально змінювати у своєму житті і ставати магом або бажаєш залишити все як і було.
— Та невже? Виявляється, весь цей час за мене ви вирішували, як піде моє життя?! Цікаво, а є в мене зараз той вибір, чи все вже вирішили за мене?
— Вибір є завжди. Ми не вирішували за тебе. Просто оберігали тебе до потрібного часу. Але ти маєш право залишити все як є. Думаю, якщо не будеш особливо виділятися, то до старості зможеш прожити спокійно і без пригод.
— А що на мене чекає, якщо я все-таки погоджуся бути з вами?
— Повір, доброго мало. Ти будеш ще вчитися. Можливо, довго, навіть дуже довго. Якщо все складеться вдало, то ти станеш магом. Потім, як чаклун, ти повинен будеш виконувати доручення ради та Вищих. Не факт, що ти зможеш прожити при цьому довго та щасливо. Зазвичай маги часто гинуть в битвах, в якихось пригодах, походах, подорожах, і тільки одиниці з них доживають до старості. Так що тут є про що подумати.
— Весело. Нічого не скажеш. А який шанс у мене стати магом і який далі залишитися нормальною людиною і спокійно жити?
— Я думаю, шанс стати хорошим чаклуном у тебе великий. Якщо захочеш, залишишся, як всі люди, будеш жити довго й щасливо. Правда, про те, що ти тут дізнався, я допоможу тобі забути.
— Ось такий чудовий вибір! Тепер або знову вчитися і не факт, що стану магом, або жити, як раніше. Мені треба добре подумати.
— Ось і думай. Ніхто тебе не квапить. Думай добре.
— Ліно, я ось що ще хотів запитати. А якого кольору у мене Зерно? До якого виду магії у мене можуть бути здібності?
— А ось цього поки що тобі знати непотрібно.
Ліна встала з-за столу, подивилася на Ніка і пішла до себе в кімнату. Він хотів піти спати, але зрозумів, що всю ніч буде думати і не зможе заснути, тому вирішив залишитися на вулиці. Перед ним було величезне небо. Мільйони зірок і одне питання «Що робити?». «І все-таки магія — це до біса приємно, цікаво і зручно! — промайнула думка у Ніка. — Сиджу на вулиці у лісі, а навколо жодного комара. А зазвичай вже б загризли».
На ранок Іван так і знайшов Ніка, що заснув у кріслі на вулиці. Хтось вночі накрив його ковдрою, інакше точно б замерз. За сніданком говорили мало. Відчувалася атмосфера розставання. Нік навіть відчув, ніби розлучається з сім’єю. Йому було на диво затишно в цьому будинку. Як почесного гостя Ліна дозволила Івану відвезти Ніка в місто до поїзда на машині, а не чекати воза з села і автобус. Прощання було коротким і трохи зворушливим. Він запевняв, що обов’язково ще повернеться, щоб відпочити і скинути зайву вагу. Мольфарка мовчала і тільки загадково посміхалася. Напевно, вона все-таки щось знала. Коли проїжджали два сторожових дуби, Нік подивився в ліс і побачив на узліссі трьох сірих вовків. Він зрозумів, що, якщо він колись повернеться сюди, то боятися йому буде нічого.