— Та вона така. Вона вигнати може. Сувора. Хоча добра. Коли допомогти треба, ніколи не відмовляє. І грошей не бере за це.
— А ви, діду, були у неї?
— А чого ж не бути? Був, звичайно, і не раз. То з хворобами якими. То у мене, то у баби моєї. А то допомагав дещо по господарству.
— Гей, Василю, ти що, на старість зовсім розум втратив? — у розмову встряла огрядна жінка. Вона встала між Ніком і дідом, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Ти що це тут верзеш? Нема чого всіляким заїжджим все розповідати.
— Ну що ти, Маріє! Я ж нічого не казав. Ось чоловік запитав про село наше.
Дід Василь зніяковів, втягнув плечі й відвернувся. Було видно, що він із задоволенням розповідав би без кінця, але щось не дозволяло йому.
— Маріє, ну чому ви накинулися на діда? Я ж нічого забороненого не питаю. Я журналіст із Києва. Хотів тільки про село ваше дізнатися більше, — Нік намагався виправити незручну ситуацію і врятувати репутацію діда Василя.
Марія проігнорувала його слова, розвернулася і стала у хвіст черги. Кругом почала зростати якась напруженість і незручність. Добре, що в цей час під’їхав на посадку автобус, всі похапали сумки й побігли штурмувати сидячі місця. Народу в автобус набилося чимало. Нік спочатку хотів зайняти завойоване сидяче місце, але потім все-таки дурне виховання взяло гору і він поступився. Стояти було дуже незручно. Суцільні сумки і кошики тиснули на ноги. Чиїсь лікті весь час намагалися вправити хребет у зворотний бік, а від чоловіка, що стояв попереду, так несло перегаром, що до кінця поїздки Нік відчув, що починає хмеліти. Добре, що через пару зупинок частина людей вийшла і можна було змінити положення. А ще через десять хвилин так і взагалі звільнилися сидячі місця і життя почало налагоджуватися. Навколо залишилися тільки люди, які їхали в село Граничне. Вони якось підозріло поглядали на журналіста, тикали в нього пальцями і про щось перешіптувалися. Складалося враження, що вони всі знають якусь таємницю, а Нік — це шпигун, який хоче її розгадати, їхати залишалося ще трохи, і він задивився у вікно. За склом відкривалися фантастичні пейзажі передгір’я Карпат. Починали виднітися гори, вкриті лісами, деякі вершини впиралися в небо, хоча насправді вони не такі вже й високі, але коли наближаєшся до гір, все здається незрівнянно більшим. Дорога пробігала в невеликих, поки що, ущелинах між високими пагорбами. Паралельно шляхові текла невелика річка, яка весь час намагалася забрати шматок дороги. Хоча подекуди їй це успішно вдавалося, тоді автобус зменшував швидкість і тулився до протилежного боку дороги, щоб не звалитися в річку. Замилувавшись пейзажами навколо, Нік не помітив, як до нього підсіла та сварлива тітка, що так грубо перервала його бесіду з дідом Василем на вокзалі. Вона нахабно штовхнула його в бік, щоб звернути на себе увагу. Він від несподіванки ледь не схопився з місця, але стримався і навіть зміг вичавити жалюгідну посмішку у відповідь.
— Ну, кажи, чого ти до нас їдеш? — з якоюсь злістю запитала його Марія.
— Так я вже казав. Я журналіст з київської газети, їду до вас, щоб поговорити з мольфаркою Ліною, — Нік дістав з кишені своє журналістське посвідчення і простягнув жінці.
— Ну, і що з того, що журналіст! Нічого тобі робити у нашому селі!
— Давайте я сам буду вирішувати, що мені треба робити, а що ні, — почав злитися Нік. — У вас там що, підпільний ядерний завод, що ви всі так на мене напали?
— Ніяких заводів у нас немає. Просто не любимо, коли чужі приїжджають. Тим більше до Ліни. Вона гнівається. А ми її любимо і оберігаємо.
— Так що ж, я її ображати буду?! Навпаки, їду до неї з усією повагою. Просто цікаво. Це ж моя робота. Розповідати всім про таких чудових і неординарних людей.
— Так ми якраз і не хочемо, щоб всі про неї знали. Будуть натовпами приїжджати до Ліни. Нам її берегти для себе треба.
— Ну, от ви дивні! Значить, як вам — то потрібно допомагати, а як іншим людям — так ні. Та ви хоч знаєте, скільки людей потребує її допомоги! У них ніякої надії не залишилося. Тільки на таких сильних екстрасенсів, як мольфарка Ліна.
— Та ми розуміємо. Але не зможе вона всіх прийняти. Важко їй. Ось помічниця у неї є. Учениця. От коли стане сильною мольфаркою, тоді нехай і приїжджають люди.
— Ну чого ми зараз сперечаємося? Дід Василь казав, що вона ще може мене і не прийняти. А якщо і прийме, то обіцяю, що нікому не скажу назву села. Я ж розумію, скільки тисяч людей прибіжать відразу до неї за допомогою. Ну то як, домовилися?
— Якщо так, то можливо. Хоча думаю, що прожене вона тебе. Або не буде розмовляти.