Запитання вийшло дуже недоречне. Це добре розуміють обоє і скоро з різних приводів розходяться.
Але дивне діло – минав тиждень, і Коля починав чомусь турбуватись. Це було просто якесь невільне, приховане занепокоєння.
«Що це зі мною?» – думав він і враз пригадував: чому це Базилевича не видно?
І Коля йшов його шукати. Ішов до нього в установу, розпитував про нього у товаришів. А зустрівшись, знову дивляться один на одного, широко посміхаються і балакають про зовсім сторонні речі, що, здавалося б, зовсім не можуть їх зацікавити.
Золоті струни гули, витанцьовували цимбали, і з партеру, з балконів, з галерейки дихало якесь нашорошене, тисячовухе, окате чудище. Здається, осьось воно заплямкає масними губами і слизькими щупальцями потягнеться до ясно освітленої, обарвленої сцени, де вихилялось дванадцять напівроздягнених молодих дівчат.
Базилевич раптом відчув, що Наталя сидить поруч, що сидить вона близько, осьось, що вона така принадна і має гарячу пругку ногу… Власне, він відчув зараз одну тільки її ногу, що пече йому коліно, і від того важке солодке оливо наповнює голову.
У ту саму хвилину чиясь рука лягає йому на плече, і Базилевич чує шепіт Колі Шпака:
– А якою бузою нас і досі годують! Віником би їх… Як ти думаєш, Володько, га?
Коли вийшли з театру, сіяла тонка осіння мжичка. Жалібно, одноманітно дзеленчав на розі трамвай, і ліхтарі здавалися великими золотими плямами.
Ішли втрьох – Базилевич, Коля й Наталя. Базилевич був похмурий і мовчав. Його чомусь усе дратувало: і танцюристки були мало заголені, і ця проклята мжичка, і ногу свою одсмикнула Наталя.
«Що ж, хай одсмикує, – дратується він. – Хіба вона, міщанка, розуміє? Певне, думає, що коли має вже чоловіка, всьому край».
– Чого ти, Володько, як сич, сьогодні надутий? Скажи чого?
Базилевич кинувся.
Наталя! І як це привітно, які теплі ноти бринять у неї! Наталя, ти ж любиш свого чоловіка, тобі ж ноги своєї шкода, і враз така… така любов у твоєму голосі!
– Ні, Наталю, я не надутий. А ти що, хіба не любиш сичів? Ти, певне, соловейків більше поважаєш?
У розмову встряв Коля, і, жартуючи, швидко дійшли до рогу вулиці. Тут зупинились. І коли Базилевич, прощаючись, міцніше, ніж звичайно, стиснув руку Наталі, йому здалося, що таке саме стиснення було йому у відповідь.
Коля з Наталею щезли за рогом, і в Базилевича утворилося таке враження, ніби вся вулиця в одну мить спорожніла. Всім тілом опанувала якась байдужість і втома. Ледве волочачи ноги, він плентався тротуаром. З бокового провулка вдарив різкий вогкий вітер, і щось холодне раптом прилипло Базилевичеві до щоки. Він машинально зупинився і зняв з обличчя мокрого зчорнілого листочка. Це якось ворухнуло думку. Мокрий листочок так живо викликав у Базилевича уяву про осінь, про мжичку, що він мимоволі озирнувся. Звідкіля це? Певне, із саду, зза паркану.
Справді, ліворуч був сад – ресторан «Оріондо». Базилевич згадав, що він же щодня ходив мимо нього на посаду, і зза декорованого паркану завше різало вухо тріо скрипок і глухо гудів тромбон.
Зараз листопад і мжичка, і сад уже давно зачинили, а ресторан перевели кудись до зимового приміщення.
«Як воно зараз там, у саду? – думає Базилевич. – От би піти оце туди, сісти на лавочці й слухати, слухати, слухати…»
Здаватиметься, що хтось ходить між чорних стовбурів акацій, і мокре опале листя м'яко схлипує під ногами. І невідомо, хто там: чи таємний невловимий бандит, чи, може, кошлаті тіні ховаються за стовбурами й ганяються одна за одною. І здаватиметься, що осьось на порожній темній естраді задзвенить зненацька й стихне порвана струна.
У вікнах квартири темно.
«Ніна, певне, вже спить», – думає Базилевич про дружину. Але двері не замкнуті, і Ніна не спить. Коли Базилевич навшпиньках увіходить у кімнату й повертає електричний вимикач, вона лежить горілиць на канапі й тихо зводить на нього брови.
– Ти, Волю?
Така байдужість у жінчиному голосі Базилевичеві добре знайома.
«Щось повинно бути», – думає він і так само байдуже відповідає:
– Я, Ніно. Ти ще не спиш?
Він увесь нашорошився і, вичікуючи, мовчить.
– Сьогодні в мене була Ліза. Знаєш, із музтехнікуму? – запитує вона знов так само спокійно, і тільки її округлі зелені очі блиснули на мить якимсь фосфоричним блиском, а дугасті брови лізуть ще вище вгору. Це справляє таке враження, ніби два ліниві коти випнули разом горбом свої ситі, лискучі спини.
– Лізу? Знаю, – відповідає Базилевич. Він знає, що це тільки вступ, а головне буде далі.
– Ну, так от вона…