31
Чи не шкодуєш, Миколо, що взяв собі таку важку тему? Аж мозок пухне, аж очі червоніють від утоми. Добре було Єзекіїлові греміти на людей із землі Маґоґ, як він бачив їх і чув свист їхніх драконів. За одну мить своєю розпаленою уявою він їх винищив, а потім сім місяців хоронив у Долині ватаг Ґоґових…
Чудом чи не чудом, але люди землі Маґоґ не згинули від пророцтва Єзекіїла, вони опинилися на… Брі-танських островах. І оце те, що завдає клопоту Миколі. Питався свого професора, чи мають яке відношення скоти Шотляндїї до скитів з-над Дніпра та Кубані, а професор загадково відповів: «Мені соромно за вас, що ви ставите такі питання.» Проте ж Микола ставить. Та й як не ставити, коли ще навіть у ХІІ-му столітті німецький хронікар Гельмольд називає Скитією Швецію та Фінляндію, а Балтійське море іменує Скитським озером?
Та й пішло… Зарябіли, замиготіли в очах скоти, пікти, ірляндці… Ірляндці найчисленніше й найповніше серед цих стародавніх племен Англії зберегли свою кельтську основу… І так несподівано в Миколину дипломну працю влізли ще й якісь кельти.
Якби на Миколу, — то це ж так просто: кельти на заході Европи — сучасники скитів з-над Чорного моря. І назви їх такі звуково подібні: кельти — сколоти... Це, мабуть, якісь споріднені… Та справа виявляється не такою легкою. Історики рішучо забороняють змішувати кельтів із скитами. І оце тепер розжовує Микола кельтів.
Але слово чести, ніхто про кельтів багато путнього не міг сказати. Ну, невідомий нарід, що не знати звідки об’явився на північних підніжжях Альп і звідти почав свою експансію на Рим, а також на Піренейський півострів, на північ на Брітанські острови... Об’явилися вони в половині першого тисячоліття до нашої ери. Ну, кельти це — широкий вузол, що від нього в усій західній Европі йдуть нитки до сучасних народів: французів, еспанців, бельгійців, англійців… Трохи рідня саксам і тевтонам, але то якась знов інша галузь... Ну, дуже войовничі, щохвилини ладні були битися та встрявати в сутичку: це була, мовити б, їх основна професія, а символом її — відрізана голова переможеного ворога, привішена до кінської збруї. Як не воювали, не билися, то бенкетували, бо дуже любили пити та наїдатися. У великих казанах, завішених на довгих ланцюгах, варилася-смажилась вепровина, а хоч цілий бик чи олень. А навколо вся кельтська братія сиділа на сіні чи на шкурах, пила з рогів хмільне та веселилася. Справді, жерли «від пуза», ще й хизувалися, хто може більше. А тут же звеселяли їм слух барди й менестрелі, оспівуючи воєнні подвиги учасників бенкету. Без бардів бенкети не обходилися, бо вони були майстрі складати пісні, і їх похвала чи сатира важила навіть репутацію князя… Сам князь сидів посеред своїх звитяжників і обдаровував прославлених щойно в піснях героїв кращими куснями печені. Собі брав він свинячу ногу. Князь був одночасно і жерцем, що приносить жертву богам, і полководцем у військових виправах. Присягали кельти на меч. Коли ж заходила бійка між племенами, то спочатку влаштовували індивідуальне змагання героїв обох сторін, а потім уже з гуком-свистом, бойовою піснею, з гаслами-вигуками свого роду сходилися до бою, впадаючи в бойовий шал.
Вся кельтська аристократія — верхівці. Дуже високі, ясношкірі, мускулясті, синьоокі й русяві. Мали хвилясті вуса й зачісане назад волосся, що нагадувало кінську гриву. Одяг їх — шкіряні штани, одяг верхівців. Дуже любили почванитися розкішним убранням, прибирати себе й своїх коней у дорогоцінності, вироблені в звіриному стилі, що міг змагатися тільки…
Про кого ж це, власне? Про скитів, чи про княжі часи й побут у гридницях руських князів із дружинниками та про їх бенкети з боянами, що піяли княжу славу? Ні, про кельтів, про кельтичів, як самі вони себе називали за часів римського панування в південио-західній Еспанії. Сєійсі, яке знайоме нам, слов’янам, це чг!
Кельтів уже давно не стало, то щоб відтворити їх історію, звичаї та побут, дослідники звертаються до ірландських джерел, бо там найповніше збереглися кельтські традиції, там найменше зазнали вони змішування та вивітрювання.
І що далі читав Микола про кельтів та їх нащадків, то більше дивувався: щось дуже вже подібно до нашої мітології! Ось і скакання через очисний вогонь в день літнього сонцестояння, як у нас на Купала, а ось і худобу переводять через цей вогонь, як на Гуцулыцині. І божество ж у них щось дуже подібно до нашого зветься: в них Бел (а день його — Белтейн), Беленус, — ну, то й у слов’ян же Белун-Білун чи Білобог. В нас є ще Чорнобог. То й там знайдеться він. Ось перед Миколою лежить Вальтер Скоттова повість «Айвенго» — в ній герої присягають на Чорнобога та кленуть Марою.