Що воно за країна така поза вітрами? Де це росте дика маслина й золота пшениця? Маслину приніс Геракл до Геллади із Гіпербореї, а пшеничні початки-ко-лоски щороку приносили гіперборейські дівчата до Делосу в дар Аполлонові й сестрі його Артеміді. «Дари ці, жертвоприношення, загорнені у пшеничну солому, висилали гіперборейці до Делосу, де були боги й патрони цього міста, Аполлон і Артеміда. Перші дари від гіперборейців принесли дві дівчини, Гіпероха і Ляодіка... Велику шану віддавали їм у Делосі… «Я сам знаю, — каже ще Геродот, — такий звичай серед жінок Тракії та Пеонії. Вони в своїй жертві царственній Артеміді завжди приносять пшеничні колоски із своїми дарами. З мого власного досвіду я можу ствердити, що так воно є».
Миколі примерещилися безмежні простори-лани жовтої пшениці, хвилі-брижі на них, мариво над ними, — наче невидний вогонь горить… То це й дві з половиною тисячі років так воно було, що найвиразніший символ чорноземлі — пшеничне колосся? Крізь мариво казковости й леґенди прозирає мирний хліборобський нарід у країні Позавітрами, вище Скитії... Вдивившись у те мариво, побачив крізь нього дівчат-жриць… Вийшовши з Гіпербореї, вони перейшли через Скитію на захід, дійшли до Адріятики, а звідти на південь до міст Греції, аж поки не дісталися до Делосу...
Він сполошив помахом вій це видиво, але на своє зчу-довання — не все. Частина марива явно й матеріяльно сиділа в читальній залі книгозбірні, так трохи навскоси від нього, й читала книжку. Він впізнав її. Це була Ляодіка. Чистий клясичний профіль, суворо зімкнуті уста з малими виразними вигинцями і пшенична хмара волосся над високим чолом.
4
Ми такі маленькі й безсилі перед стихією кохання!
Сильна своєю незалежністю, зневажаючи весь цей прилизаний світ навколо, йде Гаїна просторим, убраним у мармури та пальми, вестибюлем угору до читальної залі книгозбірні. Цей світ її не обходить.
Нехай дивляться на її вбивчо-убоге вбрання, нехай думають, що вона така ж сита, як вони… Ось оцей із вилизаним проділем, оцей із сніговим комірцем, оцей... Оцей, що уважно приглядається — може до її пальта влітку? — цей зовсім уже підніс у ній хвилю протесту. Яке їм діло? Так, до неї, з її нудьгою, що облягла душу мороком, що посипала все мертвущим попелом…
Читальна заля сьогодні майже порожня, лише зрідка сидять у фотелях читачі, тихо шерехотять де-не-де листки розрізуваної книжки. Світло лине із скляного даху, з величезних вікон. Затишність і сумирність обняли Гаїну. Так, тільки тут, тільки тут опадають кліщі шаленої нудьги, на якийсь час.
Раптом — вся задумана, втихомирена, роз’яснена, далека думкою від цього місця — Гаїна стенулася. Хтось їй перешкодив бути у власному світі. Чи щось?
Ні, нічого не сталося. Їй просто треба відпружитися. Пішла до полиць із енциклопедіями, щоб розвіятися. Гаїні сьогодні поспішати нема куди, вона чудово й страшно одна в цьому світі.
Це серпень і тому людей у книгозбірні мало. Якісь учительки, підготовляють шкільні програми на осінь. Якісь науковці... Хто ж той мугиряка? У білому комірці, їз штучно закучерявленою чуприною і навіть із правильно оформленими рисами, — а таки мугиряка. Він весь час пасе її очима, а Гаїна не хоче цього помічати. Якийсь технік, мабуть... Так і видно по безвиразі очей. Це, мабуть, із тих, що «Мадам Бровари» не читали, а «Адісеї» якоїсь там то й увічі не бачили...
Гаїна вернулась на своє місце й намоглася зосередитися. Все ж — нікого нема такого щасливого, як вона. Може ходити собі в книгозбірню, вибирати яку хоче книжку, будувати навколо себе свою атмосферу. А...
А-ах… Сліпучий промінь раптом прорізав довколишній морок нудьги й затопим Гаїиине серце потоками сяючого щастя. Це сталося м ту коротку мить, як Гаїна ненароком озирнулася і зустрілася із чиїмось незвичайним, багатим емоціодумками і замріяно-зачарованим її красою поглядом. Проте, цей вловлений ненавмисне і зненацька відданий чар подіяв так, що чарівник зразу ж і зібрався, й вийшов. Поки Гаїна опам’яталася, там позаду було вже порожне місце.
5
Трамвай на хвилину спинився біля книгозбірні і всмоктав у своє горло натовп та разом і Миколу Мадія. Досада його ще не пройшла, досада, змішана із соромом. Він занадто захопився.
Вона, та сліпуча красуня у картатому пальті, що її вже знає давно Микола з вигляду, та Ляодіка із пшеничними колосками, перешкоджає тепер йому милуватися нею. Поки не знала своєї влади над ним, вона приходила із виглядом жриці-священнодійниці повз нього, сідала, розгортала книжку й зошита, — а він заспокоювався. Як її не було, — однак увесь час чекав її появи. Приходила — і не знала, що комусь справляє свято.