І так ніби виходить, що столиця цієї великої держави чи може конфедерації племен від Дунаю до Алтаю була над Дніпром? Мабуть, цей постійний контакт ніколи й не переривався з найдавніших часів, хоч може віддалені племена неминуче набиралися льокальних відмін.
Чи може йому на всі ці хвилюючі питання відповісти оця бліда дівчина, що носить царське імя володарів, похованих у придніпрових могилах?
35
«Ви стали для мене якимсь магнітом. Мене дивує й лякає це явище. Я себе питаю: ти закохана? — Ні, бо закохані наділяють обранця своїх мрій багатим і шляхетним образом. Мене ж страхають ваши здогадні сухість та гонористість. Чи від вас іде ця чарівна сила притягання? Ні, в ваших очах я читаю подив і ще й гірше… Та проте сумую за вами, не вистачає вас, хоч би тих неввічливих, злих поглядів.
Кажуть, шок хороший лік від любовної недуги. Спробую цей лік, бо цілком натурально, що після цих слів мусить наступити шок.»
Так розмовляла цієї ночі Гаїна з Пагубою, а вранці читала собі таку проповідь: «Егеж! Атож! Ти ще не сказала йому, що як він позавчора був немилостивий і пішов, то ти вибігла в фойє і плакала з розпачу. Розкажи йому, що іншої дороги в тебе нема, як у цю залю, ні про що інше ти не думаєш, вночі не спиш, від цього зсо-хлася».
А от учора не було його зовсім, і Гаїна не страждала. Не страждає й сьогодні. Ні. Вона думає про схему та композицію повісти. Гей, чи доведеться коли її написати? Зблякли б і чари Вродливого, що сидить ось напроти неї і що на нього вона не сміє глянути. А так хочеться роздивитися на всі його риси! Той статурний образ так хочеться побачити не здалека, а в незабороне-ній близькості. Тільки дзеркало приносить Гаїні щораз більшу непевність. Не хоче вона дивитися в дзеркало. Найправдивіше дзеркало — очі Пагуби...
От що! Як думаєш про повість і хочеш працювати над нею, то треба таки йти до Соні. Вона ж казала заходити і може вже є той ордер на дрова, що їй непотрі-бен. В хаті вже дуже холодно й хоч-не хоч, а йдеш сюди.
І чому б не зайти до Зіни? Може вона що нове знає про переклади текстів? Не йде ж вона до Зіни тому, що та підштурхує Гаїну піти та просити. Ця обіцяла, що так зробить, а чогось самі ноги не несуть туди, де треба когось просити...
36
Придбавши собі такого коника-невмираку, що літає умлівіч від Альбіону до Алтаю, Микола на стрілі думки мчить ще далі. Оце ж він уже під Гімалаями, у серці Азії. Є там на півночі Індії царство войовничого племени Сак’я. А в раджі цього племени за п’ятсот років до народження Христа народився син, на ім’я Гватама… Та всі ж його знають, це — Будда Сак’я Муні.
Ну, це вже занадто! — запротестував якийсь недо-вірливий голос у Миколиному дипломантському сумлінні. Будда — основоположник світової релігії найвищого самозречення — і скити, що шили собі плащі із шкурок, іздертих з убитих ворогів! Саксонія у Европі, — і індійське царство Сак’я під Гімалаями!
Але чому ні? Це ж уже добре відомо всім, що індо-европейство розкинулось широким віялом на шалено розлогому просторі Европи та Азії, то чому такий собі київський студент Мадій не може пошукати родичів сака Мадія Прототієвича, що жив за шістсот років до народження Христа? Войовниче плем’я Сак’я на півночі Індії це, може, одне з тих, що в давнину підкорили ав-тохтонів-дравидів, що утвердилися, як шляхетні арії, що створили тисячу гімнів і увічнили їх у безсмертних Ріґ-Ведах? Може ж англійський вчений прирівнювати кельтських жерців-друїдів до індуських брахманів та відшукувати подібності між ними, а чому Микола не може допустити подібних здогадів, навіть як робочу гіпотезу? Брахмани свої священні гімни не говорили, а співали, — як грецькі гомери та наші кобзарі-банду-ристи. Тож у народній пам’яті збереглися ще згадки про якихось святих людей, рахманів, що живуть далеко в горах. Рахмани — старці, що просять милостиню, каже словник Грінченка. Індуські брахмани також, за їх законом, живуть із щоденної милостині… А оце ще вичитав Микола, що одна з брахманських каст і сьогодні зветься Пратгамасакі. Якісь саки Пратгама.
Е, як так, то Микола сміливо поганяє свого коника-невмираку Уяву далі. Як так, то гімни Ріґ-Веди, що співали брахмани тисячі років, а потім у тому скам’янілому віршові-співі, на щастя, записали, — це ж і його також спадщина. Це ж гімни його предків, пастухів і скотарів, що жили на просторах Евразії, що вірили у бога неба, грім-блискавку: Перуна-Варуну-Урана… І батька всіх богів, Парджанью… та таки Перуна, тільки вимовленого з «індуським прононсом».