Він і не квапився довідуватися, хто вона. Не квапився звернути на себе увагу, боявся навіть цього. Вона ж випливла з маривної казкової щасливої країни богів, з країни, що й місця її на мапі жоден вчений ще не встановив, із Гіпербореї. І так те мариво розвіяти?
Та й от одного пам’ятного дня почалася страшна напруга іх сердець. Треба ж було їй озирнутися!
Три дні він не приходив. Потім не встояв.
Може вона вже забула? Щось було у цьому всьому таке, що не дозволяло порушувати дотеперішнього етапу. Чи ця досконала краса лякала, чи боявся розчару-иання, чи... згубити те право милуватися нею, що собі иже присвоїв?
Вона сиділа на свойому звичайному місці. Микола н же знайшов своє, згідно з числом вхідного нумерка — і це прийшлось якраз навпроти неї. Читав-читав, очей не підводив. А все ж таки раз підніс.
Вона дивилась, широко розплющивши очі, не мигаючи, немов дивуючись, немов вивчаючи його. А в цю мить чогось розсердилася. Гостро блиснула, пересіла спиною до нього.
Мучить його ця врода. Один раз вороже відіпхне поглядом, а другим разом знищить усі відстані.
І так і не знає, хто вона. Студенти ще не з’їхалися, а Микола все літо бачить її тут. Чому раз горда, раз затята, а раз беззахисно довірлива й нема між ними ніяких перешкод, не треба слів? Розмова душ повніша.
Сьогодні зважився на відчайдушний крок. Дочекався, поки вона вийде. І було так: вона вийшла, він стояв на сходах. Пройшла, не помічаючи, а він оце з великою досадою сів у трамвай і не може свого невдоволення самим собою перемогти. Якби спитати його — чи за те, що не зачепив, чи за те, що хотів зачепити?...
6
Приснилось Гаїні, що вона вміє підноситись у повітрі. Для цього треба мати щире серце й чисту душу, не оскверняти себе брехнею, не наїдатися з любови до їжі. Не дано цього тим, що розтрачують свою статеву енергію. Підносячись, треба руки й ноги відчувати, як плавники або крила. Так літала цієї ночі Гаїна над садами київських круч, над скляними дахами й вежами будинків. У повітрі пливучи, думала: якщо можна над землею плавати у повітрі, то можна й вище літати — тим, хто чисті…
Ця «аеронавтика» увісні інша за те, що вона так повно переживає тут у читальній залі. Тут — зникання «я» в пахучій есенції. Чи це — відчуття приявности одної людини в цій залі, де обертається стільки людей, але для неї в пустелі? Чи воно — данина статі? Аджеж не вона, а він будить його. З мішка чорної нудьги перенесено її в неозори сяйного безмежжя. І зробив це той погляд. Від Гаїни струмують мільярди самоцвітних голок-іскор, і сама вона стала безмежжям. Вона — всюди, скрізь. Що ж це? Чи те плавання в повітрі подібне до закохання, чи це щось інше? Цей розплив у безмежжі — радісніший, інтенсивніший… і болючіший, ніж легкість чистоти, що підносить літати...
І все ж це не «африканська пристрасть». Гаїні хочеться дивитися на чоло, на профіль, радіти, що вони ось так близько, що одним повітрям дихають, що читає вона в тих зелених очах захоплення й щастя… Хіба мало їй того, що вже дано, і чи можна щось більше собі бажати?
Він високий, стрункий, завжди в зеленкуватому ко-веркотовому костюмі, дуже гарний. А що гарне — Гаїна не знає. Щось у виразі, такого виразу ні в кого іншого нема. Таке м’яко-задумливе, доброіронічне водночас, може трохи навіть із відтінню суму… І може найкраще за все — те, що він нічого від неї не хоче.
7
Микола думає, що читає, а насправді блукає він думкою позасвітами. Якби так фільмом зловити його думки, то на плівці знайшлася б химерна мішанина.
... Якщо не пощастить зостатися на аспірантурі, — поміж рядками «читав» Микола, — то поїду вчителювати у «країну Ґеррос». Це десь біля Никополя, у самому центрі металюрґійної промисловости. А ця Ляодіка... так, Ляодіка... хай буде Ляодіка, однаково не знаю її імени, Геродот її хрищений батько… сьогодні не прийшла. Все ж — аспірантура… Щобільше вглиблююсь у цю дипломну працю, то більше втягає вона мене всього з усіма моїми думками. Чи може це бути, щоб якісь далекі нам скити з їх грубими звичаями та були нашими предками? Не дуже то приємно мати пращурів, що пили вино з людських черепів, хоч би навіть і вправлених у щире золото… Що із шкури вбитих ворогів робили собі рушники, щоб витирати вуса після того, як наїлися баранини, перемішаної з м’ясом забитих ріднесеньких своїх дідів. І імена їхні якісь чужі: Анахарсис, та Ідантирс, та Октамосад, та Скілур… Ні, мабуть, мають слушність ті, що вважають їх зайдами з Азії, іраномовними кочовиками. Десь узялися, побули й так само раптом десь поділися. Вважається, що їх поглинуло слов’янське море й у ньому вони розпливлися, безслідно зникли...