Але що не кажи, а проживали вони таки вісім століть у степах південної України і володіння їх простягалися від Дунаю до Дону. Ну, так, перші звістки про скитів починаються у восьмому столітті до нашої ери, а вже в першому столітті нашої ери греки перестають про них згадувати… Розквіт припадає на четверте століття до нашої ери, коли цар Атей створив скитську державу із центром на Дніпрі. Отож у «країні Ґеррос» і досі стоять царські могили, мовчазні пам’ятники войовничих володарів степу. І не тільки войовничих. Вони, ці скитські ватажки-князі, незгірше торгували із грецькими колоніями хлібом, шкурами, хутрами, медом-воском, а головне, рабами…
Так чудово викладається в голові майбутня дипломова праця! Але в неї вдирається репліка: то це вже з тих часів, від двох з половиною тисяч років Україна все когось своїм хлібом годує? Так, так, Геродот виразно пише: «Скити-орачі викохували хліб не тільки для себе, а й на продаж…»
Отже, дев’яностолітній цар Атей… Та чому ж імена Атей, Мадій чи Прототій такі вже чужі нам, коли я сам — Мадій? А як подумати, то й звичаї… от, звичай побратимства… Або ж одежа: та хіба ж на цих золотих і електрумових вазах не відтворено наших дядьків, — з бородами, з башликами, у шараварах, сачках? Так ось цар Атей…
Цей Атей здійснив неодноразову спробу півдня організуватися в державу на засаді конфедерації всіх племен. Ага, то я вже знаю, як назву свою тему! «Скитська держава на Дніпрі.» Чи може: «Вісімсот літ скитського Причорномор’я»? Це ж звідти походить Мадій, — не студент київського університету, а той, що 614-го року до нашої ери загнався з Північного Причорномор’я аж у Малу Азію та панував там 28 років, плюндруючи малоазійські міста…
Не так давно Микола мав ясний життьовий плян. І шлях. Закінчить університет, викладатиме історію десь у десятилітці чи технікумі на провінції. Одружаться вони, Микола з Надією, як уже давно умовлено. Заведуть коло хати квітничок, городець, а може й садок… І от щось таке сталось із Миколою… невже — скити? Були вони собі й відійшли, якісь кочовики, що їм увесь степ — дім і нема ніде постійного осідку. Сьогодні вони тут, а взавтра знялись та й потолочили високі степові трави — своїми гарбами-вежами, критими повстю. А за вежами табуни коней, череди дворогів, отари овець… щось на зразок, як у Киргизії ще й досі. Нащо йому ці скити?
Але ця Ляодіка перевернула всі так добре уладжені пляни. Бо це через неї побачив він той далекий світ, відділений двома чи трьома тисячоліттями, через неї в ньому опинився. Один раз — гіперборейка з пшеничними колосками. Ну, а другим разом примерещилася вона йому степовою принцесою, що сяє золотом. Довга її сукня була вся обшита золотими бляшками, що мінилися при кожному найменшому русі. Стан перевитий поясом, із золотих ланок сплетеним. Поверх була ще накидка, вимережана золотом. Всіх золотих бляшок налічив Микола аж 474. Але це ж іще не все. На шиї в неї був виложений дорогоцінним камінням нагрудник великої краси. На руках — золоті персні й браслети, у вухах горіли вишукані сережки. Всю її струнку постать вінчало високе убрання на голові, також обшите золотими лелітками...
Щось тут не те, — думає собі Микола, — кочові царські скити — саї — вважали всіх інших, особливо хліборобів, своїми рабами… Як може Ляодіка бути одночасно й гіперборейкою, — дочкою хліборобів, і кочовою степовою принцесою?
Почав він цю «скитську» ниточку розмотувати, розсотувати… і дедалі ставало все ясніше, що не кар’єра вчителя середньої школи, а наукова праця вабить його — загадковим сяйвом нерозгаданих таємниць. А щоб мати шанси на аспірантуру в науково-дослідному інституті історії, то треба й працю написати он яку. І ще одне потрібне… — А, ось і Ляодіка! — і ще одне потрібне… Ах, бісової віри, як же це я забув? Та я ж уже мусів бути там, на відкритих партійних зборах в університеті. Початок о шостій, а тепер чи не сьома добігає!
І Микола похапцем зібрався та прожогом вилетів із читальної залі.
8
Гаїні хочеться в цю мить філософувати, думати без надриву про весь цикль людського життя від народження до смерти, — і про своє місце в ньому. Важко це назвати «вежею», як казала вона колись. Ні, це щось шляхетніше, те, що надає людині надземної сили, що втихомирює розбурхані почуття й надає ясного спокою душі. Але сьогодні вона так не може. Ось цю книгу, що перед нею, вона читала б із насолодою, а от ні... Тепер їй хочеться про себе, наповнити собою весь світ, тією радістю наповнити, що в ній клекотить, кипить-нуртує і не терпить залишатися у своїй власній оболонці.