Проте сьогодні треба сидіти вдома. Правду сказати, сьогодні Гаїна з більшою охотою читала б «Граф Монте-Крісто» Дюма, ніж оце ліпити своє… Може й справді? Нащо репіжити свої недолугі писанини, коли бездонна криниця літератури усе твоє життя може постачати живлющу воду? Але ні, так мусить бути! Навіть вигнана — мусиш рости. Як не власна композиція, то переклад, хай! Як не треба їм, — треба мені.
Отже, знов та дивна впертість. І ось вона з цією неухильною впертістю сидить у хаті, ламає голову, як убгати в форму багатоликі образи недавніх трагічних років на селі. Нема-нема, та й навертається на думку… Може воно ніколи й не побачить світу, але це її не спиняє.
Література ж, власне, надзвичайно цікаве грище. Скільки сміливців безперестанно вибігають на поле змагання, кожне біжить своїм бігом — і ніхто із зма-гунів не знає, чи коли дістане нагороду. Може, ніколи, а може, — через сто років після фізичної смерти. Але вже хто запустився, — і не думає виходити з поля гри. І в цій грі нема конкуренції, бо кожне має свою неповторність, а в цілому твориться кольориста панорама… Течії, стилі, жанри, напрямки… Диспути з веселими насміхами публічно й почуття великої дружньої родини робітників слова в приваті.
Тепер, правда, веселе змагання перетворилося на побоїще: каторгу й кулю для блискучих, атмосферу нищівної зневаги до таких, як Гаїна. Зіна цю атмосферу якось обходить, упрошується, а от Гаїна — як тільки побачить тінь відпихання, зараз знічується, сама відходить. Тому вона хоче уперто працювати так, наче нема їх, тих, що перетворили перегони на різню. Це — теж спосіб змагання із терором над тобою. Невтомно шліфуватися, наче нема їх… Якось же треба знешкодити ті чорні клуби диму, що несуться на тебе й душать, оцей мертвущий клімат…
Хоч веселе грище й перетворилося на побоїще, красно письменство не перестало бути для Гаїни притягальною силою, магнітом.
Сиди й працюй! — з цього такий рефрен.
А душа роздерта навпіл. Гаїна вже певна, що в тій душі, якої вона ні на мить не забуває, нема — «на рівних засадах». Коли б і там було таке напруження, то воно шукало б виходу. Ні, Пагуба навіть не хоче її знати. На кожному кроці виявляє нестерпну байдужість.
Проте ж не спускає з ока. Завжди знає, де сидить його жертва, — не звертає уваги, а знає. Раптом, в несподівану хвилину, повертає голову й занадто відверто, щоб не сказати гнівно, лиховісно допитує про щось. І чого від Гаїни хоче?
А вона? «Утрачені ілюзії» і потреба любови. Дві не-сполучні стихії… І як вони уміщаються в Гаїні? Почуття неповноцінности й смішности в цій чупирадляній шапці — і свого великого права на щастя. Певність — і невіра.
Невіра:
Час уже звикати до цих гірких трунків і бути готового їх перетравлювати. Та чи зразу все випити, чи потроху, по краплиночці ковтати? Нащо нудити світом і зустрічати ще й ще одну весну, лякатися її скресання? Чи на краще б розлетітися й бути у всьому, а окремій не бути? Бо таке життя однаково, що й нежиття. А тому, найвище благо — читати «Граф Монте-Крісто», ту літературу, що вилучить із дійсности. «Граф Монте-Крісто»... Так багато чекає від цієї книжки. Та може, коли почнеш її читати, — розчаруєшся?..
Певність:
Сиди в хаті й працюй! Ось, що найвище благо.
37
Надійка написала, що виходить заміж! Щасти, Боже! Восени це був би для Миколи болючий удар. Тепер — сам із себе здивований. Спокійно й байдуже прийняв цю вістку. Так мало статися. Микола благословляє, бажає щастя… І ще що? Жалує, що не може приїхати на весілля, — був би за дружбу. Бо що ж між ними було, як не юнацька дружба?
38
«Монте-Крісто» навіть у цій могутній книгозбірні нема, є якісь жалюгідні зачитані рештки. Щоб не образити Дюма, взяла навмання іншу книжку, ось — «Двадцять років згодом». Спочатку не подобалось: нема характеристик дієвих осіб, голі зав’язки й інтриґа, утерті персонажі... Неглибоко, тенденційно... Гай-гай! Далеко до «Королеви Марґо» і «Трьох мушкетерів»! Але як виступив на сцену Араміс із його епікуреїзмом, Гаїна увійшла в смак. Ці суто французькі до-тепи, цей стиль «гайнування життя»… Ні, таки французька література — корона всіх літератур!
До речі: чому скандинавське письменство увійшло в світову скарбницю, а ось про турецьке, чи про яке балканське, чи навіть про сучасне грецьке — ніколи не чула? І ті, і ті мають море. Турки — те саме море, що й стародавні греки. Турки з балканцями сидять на землях, насичених попередніми культурами, а скандинави — на каменистих фйордах. Це, мабуть, свіжі течії Ґольфштрому промивають і продувають голови скандинавам, і ці вислали Гамсунового «Пана» у світи...