Це ще питання: чи треба, щоб почалася розмова? Може це найкраще в цьому мовчазному романі, що говорять самі очі. Гаїна, принаймні, може вірити в велику повагу й шану до неї. І в дружбу, і в закоханість.
43
Оце зайшов до них Микола, а натрапив на родинну сварку. З півгодини слухав, поки добрав, що до чого.
Ну, добре, Тарас каже, що Україна з найдавніших давен — широкий коридор. Переходять через неї, починаючи з тих невідомих на ім’я, що всіяли українську землю могилами із скорченими кістяками, посиланими червоною-вохрою, а на фаховому жарґоні, — «скорчеників». Орда за ордою, ватага за ватагою сунуть, нищать усе, що на дорозі трапляється, частково осідають, змішуються з місцевим населенням, потахають і зникають у субстраті. Тому ми — конґльомерат різних народів і крови, що ще в процесі переброджування…
Це так Тарас.
Але його Аріядна тримається цілком інших поглядів.
Як це так? Прийшли й пішли, прийшли й пішли, — одні за одними, з історичними іменами і без них. Як це так? Ні, Аріядна вважає Україну не коридором, а центром. Один кінець дуги опирається на східній бік Піренеїв, а другий на Байкал і кордони Китаю. Таку грандіозну картину вивершила собі Аріядна й ладна боронити її зубами, на кожному молодому зубі по сотні ваговитих аргументів.
А в тому арсеналі доказів найважчий і найнепереможніший, -— слухає уважно Микола, — це доба оріньяку, еге, перший етап пізнього палеоліту. Це там на заході оріньяком звуть, — поправляє себе Аріядна, — а в нас краще б назвати її добою мамута. Вона в нас на Україні тривала дуже довго. Там на заході мамути швидше вимерли, мисливці на мамута схрестилися з іншими племенами, напливними з північної Африки, а в нас ще довго-довго, тисячоліттями водився мамут…
— Та яке це має значення? — наважується вставити Микола. Справді, не второпаєш…
— Як — яке? Таж у мисливців на мамута витворився своєрідний побут. Який, питаєте? Мусіли сидіти на місці, ставати осілими. Не тільки могли, а й мусіли, бо мамута із собою не потягнеш же. Там і осідали, де вполювали.
Робили собі півземлянки, із огнищем, із першими рисами осілого життя. А навколо цього виростали й уявлення про світ, про себе. Зроджувалися вірування. Ото там біля огнища народилася незнищенна віра в матір-береги-ню. Охоронниця огнища й роду, вона стала прообразом усіх дів, артемід, кибел, табіт і баб. Хіба ж ви не знаете, що цей образ поширений на велетенському просторі від Піренеїв до Байкалу? Отой одностайний образ «палеолітичної Венери»?
— Правда!
Та досі Микола не зв’язував цих двох образів — мамута й «палеолітичної Венери», отієї нагої дорідної тітки, що схилила голову й схрестила на грудях руки.
— То що з того?
— А те, — висунула Аріядна свій другий важкий аргумент, — те, що як ця цікава доба мамута на Україні тривала найдовше, то це тут у нас склався той мітологічно-світоглядовий спліт уявлень, який потім став першоджерелом та прообразом наступних. З України й рознесли на захід та схід, до Піренеїв і до Байкалу, свої байки, казки та міти люди оріньяку...
— З України? — перепитує Микола. — А на заході його не було?
Чи не переборщує ця Аріядна?
— Чому ні? Та ж і назва «оріньяк» надана цій добі по місцю першого відкриття. Але дедалі ясніше стає дослідникам, що центром, звідкіля розсувалися на схід і захід ті племена, була таки Україна. Між Доном і Дніпром… Із столицею в Мізині на Десні… І я навіть певна, — ну, попереджаю, це моя власна теорія, — що індоєвропейський спосіб мислення, перші слова й перші закони мовотворення, почалися вже в тій оріньяцькій добі. Тут, у нас, в часи довгого осілого побутування. Все ж, з якийсь десяток тисяч років треба було, щоб заклалася основа, така міцна, що вилонила із себе одинадцять прерізних мовних гілок...
Тут Тарас уже не витримав.
— Все таки ти, Аріядно, дуже далеко заїхала у своїх фантазіях! — обережно поправляє він. — Може б так із палеоліту переставитися на мезоліт? Все таки безпечніше, — на десять тисяч років пізніше… А втім, — несподівано додає Тарас, — і я такої думки, що розгалуження індоєвропейських мов почалося не в бронзовій добі, а десь далеко раніше.
Але Аріядна не збивається із своєї візії. Вона бачить, що відтоді вже, від доби мамута, Україна не переставала бути центром, весь час постачала нові формації, свіжі сили, що розходилися на схід, захід і південь.