Ні, нічого з цього вона не вважає вартим запису, їй навіть нудно було б усе те нотувати. Але от записувати свої дурні, нікому непотрібні думки, нікому нецікаві найневидніші порухи — це їй видається найвищою потребою, категоричним імперативом.
А не ті нариси-оповідання, що їх замовляють редактори? — запитує якийсь іронічний голос ізбоку.
Ні! Якби можна було без ляку, що «ідеологічно витримане», а що «політично неписьменне», то й те було б цікаве. От би використати записки, що привезла з села… А як не можна, — то й нецікаво. І не вміє. І повернули «Трактористку».
Може з протесту, в потребі волі, нотує вона свої найдрібніші порухи думки й емоції. Кістлява, рука душить за горло — ні дихати, ні говорити. Щоб це моторошне відчуття зняти — обкутується Гаїна своєю атмосферою. А може... шукає способу ослабити свою потребу в другові? Аджеж, поки то надибле книжку, що своїм змістом відповідає складові її душі і так стане Другом! Такий Стендаль. А здебільшого доводиться читати те, що не говорить із Гаїною. От, розтрублені мемуари комбріґа Іґнатьєва її анітрохи не зворушують, більше двох сторінок не могла вчитати. Лежить ще на столі «Річард Левине Серце» з епохи варварства. Так, так, варварства. Люди вбивали людей із душевного покликання. Прочитала Гаїна кілька сторінок: люди ганяються, мов хижі звірі, одне за одним. Теж ні, не моя це книжка!
А в цей час її вдача, її найінтимніше шукає виходу. Воно нікому непотрібне, але потрібне їй. Тільки життьові бурі й цей Пагуба відтягли її від шукання свого місця в цім чужім світі.
Тим то сьогоднішній весняний провісток, — десь, звідкілясь у повітрі запахло весною, — здмухнув осугу, що осідає на душу. Гаїна знову чистими й ясними бачить свої ідеї, своє життьове спрямовання.
В цьому світлі (чи подуві весняних провістків) нове і ясне: та пристрасть, що магнітом притягає їх двох, може бути короткочасний шум крови. Етап. Коли це щось на все життя знаменне, — ми знайдемо шлях одне до одного. Коли це — гра уяви, то не можна марнувати своїх душевних сил так, як ти, Гаїно, марнуєш. Мов п’яниця: сьогодні впиваєшся, а завтра знов тобі мало.
45
Епохальна хвилина! Поставлено останню крапку в дипломній праці. А тепер, коли вже роботу здав, витворилася якась жахлива порожнеча. Але думка Миколина, заряжена цілорічною працею, вібрує далі, увесь час. Нема ніякого бажання «відпочити». Літом — або в експедицію, або тут у книгозбірні.
Цими днями має бути затвердження в аспірантуру. Микола спокійний, та не дуже. Що то вирішать там нагорі, де й керівник катедри не має голосу? Затверджує нових аспірантів Наркомат освіти, але фактично тих, кого затвердив відділ науки при Цека партії. Ну, й що ж? Мій батько поліг, як мені було десять років, у боях під Перекопом за радянську владу. Червоний партизан. Що вони мені можуть зробити?
46
Душа повна розмов із тобою. Розмов без слів. Картини й образи обступили мене, а в цілому це зветься — сум за тобою. Чи чуєш ти мене в цю мить?
Я не знаю, чи тебе люблю, чи витвір своїх марень. Стендаль каже, що центральне місце в житті посідає щастя. А щастя — то бути пліч-о-пліч із людиною, що ти їй дорога. Холод може заїсти людину. Я через холод нидію й гину. І от тепло з’явилося. З твоєї посмішки, з твоїх очей. І я боюсь, що сама себе обдурюю. Щастя сліпого може стати трагедією, коли він після видющости знов мусить стати сліпим.
Тому я питаю тебе й себе: для чого? Для того, щоб потім знов піти в кам’яну скриню? Я до неї звикла, як кінь у шахті звик бути без сонця.
Гаїна перевела дух. Геть видива, вона не закохана! Це збунтувалося природне бажання мати друга. Всі знаходять подібних собі, а чому Гаїна ні? Зіна й усі інші — то сурогати. А якої треба сили, щоб перейти через життя, несучи на собі цю нікомунепотрібність! Ось сама вона: готувал себе до такого, та й бачить, що здає.
Чи витримає вона? Скільки раз вже вчила себе: треба навчитися пити гірке, бо коли все разом сьорбнеш, то затруїшся. Треба виробити імунітет. Треба бути духом сонячною. Тепло, де ти? В книжках? В техніці літературної композиції?
Гаїна дуже велика поклонниця цієї штукенції, —-а хіба люди не віддавали жару своєї душі колекціям марок, ґудзичків? Чому б їй не мати своїх «ґудзичків»? Треба кудись вкласти цей жар. Гаїна боїться людини, боїться, що людина її не прийме з таким жаром, із теплом. Гаїна не вірить, що вона комусь потрібна. Вона ладна відвернутися від усіх, стати відлюдком, аби знайти своє тепло. Вона кричить, як полководець, коли міст висаджено: «Розуме! Чому ти мовчиш»? — Розум сказав: «Збудувати міст!»