52
Здається, Гаїна занадто багато уваги віддає самоаналізі. Небезпечне зайняття. Воно на жарґоні критиків зветься «самокопирсанням». Можливо, на неї впливає Марсель Пруст із своїми «Розшуками втраченого часу»?
А що ж робити, як на душі таке вихрить, а нема з ким розібрати, де тут своя вдача, а де зовнішній тиск? Чому вона нидіє, скніє? Як би то стати зверху та подивитися на себе?
Ідучи до книгозбірні через парк, Гаїна відкрила, що ось-ось має гримнути весна і що найбільше її нещастя — непоміркована гордість. Ох, оця її неприборкана амбіція, сплетена з невірою в себе, із самознецінен-ням! Ось оці дизгармонійно поєднані непоєднальні речі кують Гаїні всі її нещастя.
А вже повертаючись, сказала собі, що гордість і невміння вклонитися, де треба, — то її найбільша охорона й панцер на шляху оборони власної індивідуально-сти та найбільшої її життьової місії: самовдосконалення. Зіна колись зневажливо сказала, що така ідея — жадна. Ніяких горизонтів. — А яка добра? — запитала тоді Гаїна. — Інтернаціоналізм? Як не буде вдосконалена сама людина з власного внутрішнього покликання, то й інтернаціоналізму ніякого не буде, крім мертвої догми, про яку говорять, але в яку ніхто не вірить...
От які слова хотілось би говорити Вродливому, що йшов би оце поруч. Та його не видно вже кілька днів. Замість його самого, спогади товпляться у душі, оті скарби великі, оте багатство неомірене, що його ніхто в неї не відбере… Якщо тільки Гаїна їх сама не розсипле.
Коли б і не побачила ніколи більше в житті Вродливого, зостанеться його їй багато. Рідна, тепла, золота посмішка! Милий друзяка!
Дурні мрії! Низати їх у слова не варто, бо це сміх один, які дурні!
А хіба Гаїна не має права навіть насмілитися бути дурною? От, хочу мати дурні мрії, я, Гаїна! І що ви мені зробите, фабриканти мертвих схем та догм?
Мрія небезпечна. Краще вже підійти й запитати:.«Пагубо, чого ви такий похмурий?»
53
Така маленька кімнатка у Василя, що нема як і розминутися. Та це ж навіть і не кімната! Це — колишня купальня з кахляною долівкою, слідами від ванни та з вузькою смужкою матового скла на тому місці, де має бути вікно. Тут на вікно й стіни не знайдеться. В цій келії ледве вмістилося залізне ліжко, столик і стілець.
— І чого це ти сюди втиснувся? — першим словом привітання вирвалось у Миколи. — Ти ж мав таку гарну кімнату.
— А що, кімната буде мене чекати? — філософічно відповів Василь. —Мені тут добре. Це — школа, тут я працюю, далеко ходити не треба.
— Та тут же й чихнути ніяк! Нема повітря!
— Але більше, ніж у Львові, — ще вигідніше розсівся Василь на свойому ліжкові і... весело розреготався. — Ех, якби ти побачив, яку чудову резиденцію мав я там! Із вікнами на парк! Окреме помешкання із самостійним входом, килими на стінах та на підлозі, та все в українському стилі! Якісь націоналісти зникли одної ночі, залишили все... Ціле, незачеплене!
Микола дивиться на цього стоїка, що покинув розкішну резиденцію з килимами і вікнами до парку заради цієї цюпки та ще й радіє. Нема де школярських зошитів покласти, думка об стіни б’ється, а він...
— Ще й, уяви собі, був там неабияким цабе, — кепкував Василь. — Інспектором книгозбірень усієї области, на всю губу начальство... Але волію перевіряти зошити у цій комірчині в Києві, ніж ті високі львівські посади та резиденції. Я ж сам попросився, щоб мене відрядили назад до Києва. І такий був щасливий, коли вже сів у поїзд!
От тобі й маєш! А Микола намірявся щось подібне зробити, думав туди їхати. І від чого ж це Василь так утікав?
Але Василь не поспішає з одвертостями. Він розказує все загальне, не раз чуване, добре відоме тут у Києві… Як приїхав він до Львова, то вже всі львівські крамниці були обчищені від товарів, виметені. Наша сарана розкупила й розхаґіала все, навіть нічні горшки. Це ті, що перші допалися, так постаралися.
— Ми тут чули, — не дивується Микола. — І бачили. По два авта усякого барахла попривозили деякі, високі птиці. А трохи менші, то просто возом притарагу-нилися з тим проклятим буржуазним добром...
— І при тому вони платили там нашими грішми, інакше кажучи, просто грабували, бож місцеві люди бачили вперше гроші й не знали, що в нас треба дати сотні карбованців за те, що там іде на злоті…
— А чи правда, що знаходилися ще й такі типи, які платили облігаціями, наче грішми? От, жлоби!
— Словом, як я приїхав до Львова, то в крамницях було вже так само, як і в нас, — порожні коробочки на полицях. Ще щось можна було купити на товкучці, люди продавали своє... Ось цей костюм, що на мені, на товкучці придбаний…
— Порядний! І там є товкучка?