Ні, Гаїна не шкодує. Вона ж увіч побачила, що створила собі мрію, а там — нічого нема. Банальний і аляпуватий. Гаїна думала, що під тим виточеним мармуровим чолом є душевна тонкість… А виявилося, що отой нудист Трощенко — і то цікавіша істота.
Що я зробила? Нащо? Що штовхнуло мене?
Розмовляла з Трощенком у фойє, він доконував Гаїну своєю черговою п’єсою. Проходив оцей манекен...
Ще треба було йому зупинитися на мить, — мов вражений, мов для привітання. Справді, скільки це часу, як бачили одне одного? Гаїна перериває Трощенків монолог, каже: «Вибачте, одну хвилину!» А слідом за цим: «Почекайте, я хочу…»
І...
— Ви до мене? — здивовано обернувся Пагуба.
— Так, я хочу щось запитати.
— Відносно чого? Ну, я вас слухаю...
Гаїна відчула себе прибиральницею, що з мітлою зайшла до кабінету начальника й, перешкодивши підписувати папери, просить підвишки заробітньої платні. «Відносно чого?»... Все можна простити, тільки не такий суржик. Інтимно вийшло, що й казати! Як тільки почула це «відносно чого, я вас слухаю», все в Гаїні збунтувалося. Весь її порив пропав. Здмухнуло.
— Я... — героїчно почала була й зірвалась. — Ах, ні...
Муки цієї хвилини, коли не можеш поривного сказати, а іншого не знайдеш нічого, коли таким тупим бевзнем стаєш, — можна втишити тільки провалом крізь землю.
— Ну, давайте! — протекційно підбадьорив «прибиральницю» «начальник».
— Ні, я вже іншим разом запитаю, — не знала, що белькотала Гаїна.
— Давайте, давайте… — ще підбадьорливіше умовляє «начальник».
Гаїна вже більше не може витримати цієї палі. Вона відступає, знічується, зникає. Однаково, ніяка сила не примусила б її говорити отут на сходах із людиною, що запитує «відносно чого?».
От, на кого тратила вона свою душевну енергію! Гаїна думає так: коли б ця людина була тонка й чутлива, то не пішла б вона отак додому, не добившись розмови.
Нащо ж він увесь час стежив за нею? Що за спорт? Добре, що Гаїна подивилась просто в вікно цієї халупки, побачила, що там, — тепер уже ніяке чарування її не пройме. Добре, що вона себе так обставила: тепер кожен рух її в книгозбірні буде її ганьбою.
5
Вже місяць минув із того часу, як заговорила Ляодіка. Микола щодня виглядає її — і нема. Що вона мала йому сказати? В ту хвилину Микола був такий розтрощений, потоптаний, ошелешений… І сам не второпає, як тоді все скуйовдилося. Що за дика коза?
І от у Миколиній свідомості все міцнішає переконання, що він мусить цю дику козу розшукати. Але як? Хто може знати, де вона живе? Він прийшов би просто до неї додому. Причин на це кілька.
Перша — останні дні в Києві. І хтозна, чи доведеться ще коли зустрітися. Гаїна ж Сай дала Миколі дуже багато, вона того й не знає. От, чогось ні від кого не йшло на нього стільки творчої енергії думки, бажання мислити, працювати. Хотів би їй це сказати. Невже ж тільки тому, що вона — істота жіночої статі? Ті, яких він знав, були зрозумілі, але ні від однієї не вихоплювалася ця чарівна іскра, що не потребує й дотику, а запалюється.
Друге — Микола читав критику на її оповідання «Біла хустина». Хотів би піддати їй духу. Це неправда, що її оповідання — «наклеп на радянську дійсність». Дійсність така й є. Хотів би їй сказатигщо чув у одному товаристві з приводу цього оповідання: «Хай вона прийде до нашого партійного комітету, ми їй видамо довідку, що все — чиста правда». Таке в нас робиться скрізь. І чому це не може бути позитивного героя серед репресованих? Всі вони — конче потвори? Чому селянин має бути показаний, як диверсант, злодій і бандит, а одвічний селянський закон «не займай чужого» — викривлення дійсности? Хотів би привітати її з гарним, правдивим, щирим твором. Одна стаття з тих напастей, Шмульзонова, має заголовок: «На задворках жизни». То може на задвірках краще можна життя побачити, ніж на фасадах… Все це — полова, на ту злісну критику не треба зважати.
Ось, що хотілось би їй сказати. Ух, і дісталось же їй, бідній!
Тільки як це зробити? Такі споріднені духово, алеж реально вони нічого одне про одного не знають.
6
То вже не може Гаїна на нудьгу скаржитися. Щось ще гірше прийшло.
Вона думала, що четвертий вал перехлюпнув через неї, а лише вистромила голову, — і її накрив, топить. Чого це їх так зачепило те її мале оповіданнячко? Чого вони так заворушилися? Чи якась там парія, мала Гаїна, щось значить на тлі велетенського розмаху соціялістичного будівництва, що вони ним так вимахують? Якщо «Біла хустина» — наклеп на радянську дійсність, то чого так хвилюватися? Самі себе побачили?
Три погромні статті, одна навіть у столичній газеті «Коммунист». Обговорення у Спілці письменників. «Нещадна відсіч куркульській контрабанді в літературі!» «Наклепниця!» «Вилазка клясового ворога»… Чи Гаїна Сай така вже «персона ґрата», що цей несотворенний ґвалт учинили? «Нещадна відсіч» поширилась і на новелю «Пахощі степового зілля». Повернули. «Анемічне». Що ще чекає Гаїну?