І свідомо чи позасвідомо вона готується, збирає сили, щоб встояти перед майбутніми ударами.
Це вже їй нікуди нема тепер ходу. Вже ніхто не запросить принести щось до журналу, побояться. Що б вона не принесла, яке б воно не було най... найсучасніше, — повернуть, не читаючи. «Анемічне». Вже годі анемічному давати повнокровні твори. І що ж тепер робити? Сліпа стіна. Знов Гаїну виганяють із життя.
Критикам моїм, усякому перекотиполю, широка дорога в українському письменстві, а мені, з чорнозему, — сліпа стіна. Тепер тільки спостерігати, як «завойовання» зникатимуть, мов пара на сонці, та як почнуть сахатися й переходить на другий бік вулиці при зустрічі ті, що вчора приємно всміхалися…
Але ж ні бо! Перекотиполе тільки тому злетілося до українського письменства, що їсть із нього булочку. Якби не було тих всіляких вигод, то їх би тут ніхто не побачив, тих «українскіх пісатєлєй». Я ж без вигод буду працювати, хоч би що вони мені робили, хоч би як мене не помічали. Для себе. На кін — давній задум, мій, неторкнений ніяким «замовленням»! Виправдати перед собою це існування на землі!
Слова ці чудові, але чим платити за хату?
7
— До речі, — недбало сказав Микола, зайшовши ненароком до Василя. — До речі, чи ти зустрічаєш ту… як її? Гаїну Сай…
— Це ту маніячку? І нащо вона тобі? — заскалив око Василь, як це він уміє, коли хоче без слова сказати якусь глумливу задню думку. І, як колись, додав: — Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай.
— А чого це вона маніячка? — заступився Микола. Він зовсім не ненароком зайшов сьогодні. А все ж таки трохи скривив душею. — Я, бач, хотів пропонувати їй маленьку роботу…
Василева міна дедалі все більше розквашувалася в розлитому на лиці презирстві й нехоті. Знайшов, кому пропонувати, — казала ця міна.
— Отій світовій зануді? Вже були такі, що давали їй працю, хотіли помогти. Ось одна моя колеґа, одна вчителька, просила її замінити на пару тижнів у школі. Прийшла до неї до хати, як до чогось путнього. І що ж? Та її вигнала! — Вона хоче працювати в слові, в літературі! Вона — дитина цієї землі й має право на ту працю, для якої народжена, а не когось там заміняти. Хоче бути літераторкою, а іншим нічим не хоче бути. Це її право! Вона там потрібна! — Та жінка послухала-послухала, знизала плечима й вийшла. А що ця Сай таке зробила, чи сказала, що так дуже потрібна в літературі? То як ти назвеш такий вчинок? Психопатка та й годі!
Може та людина й психопатка, — думає собі Микола, — але чи це не слова, й думки, й почування, вихоплені з його власного серця? Це ж і він тепер мусить робити не те, чим душа палає, ось готується їхати на периферію вчителювати, коли його місце в Києві. І може психопати щасливіші, що можуть вголос сказати те, чого нормальні не сміють пікнути. Тому Микола удав, що не помітив Василевої нехоті.
— Я читав її оповідання. Дуже добре, і ніякої психопатії в ньому не помічається, — відказав він.
Василь чмихнув.
— А я читав ще й рецензію Шмульзона на те оповідання. Має рацію Шмульзон, а не люта невдаха! Оті скигління куркульки за вишневим садком і подушками до стелі… на тлі розмаху соціалістичного будівництва, — яке ж це вузюсінько-дрібнюсінько міщанське… Ані великої ідеї, ані широкого горизонту бачення, ані волі й характеру... Оце твоя Сай.
Микола вже й розсердився.
— Я думаю, що чесно жити й мати на це силу — велика ідея. І не плазувати ні перед ким. А що ж, краще, як твоя Зіновія Деревій? Це ж ти мені сам розказував, що аби тільки вона не дістала запрошення на який бенкет, то вже всіх голів, усіх членів президії, обкоми й місцевкоми оббігає, набридне всім до чортиків, а все таки слізно запрошення вимолить...
— Не треба вимолювати. Треба тільки написати талановитий більшовицький твір. І все!…
—… і будеш мати не вузюсінько-дрібнюсіньку міщанську хатку у вишневому садочку, а велику в більшовицькому дусі золоту копальню на ім’я Літфонд, — докінчив Василеву думку Микола. — Безплатні санаторії в найкращих курортах кримів і кавказів, дотації, творчі відрядження, безплатних лікарів, а там, давись, і просторне приміщення у модерному житловому будинку. Дійсно, хатка у вишневому садку щось дрібнюсіньке, порівняно з таким розкішними перспективами.
— А хто ж ій не давав? — тут уже Василь обурився.
— Таж я сам, ще коли ми були студентами, переказував їй запрошення редактора газети «Пролетарська правда», щоб прийшла, там її посада чекала. Не прийшла.