— Чому?
— А спитай її. Журналіст заб’є в ній письменника, щось отаке собі вимізкувала. Досі виробилась би… Я знаю одного пролетарського письменника, що батько його мав п’ятсот десятин землі. Другий — син власника цукроварні, третя з офіцерського роду… То дрібниці, напиши тільки талановитий твір, сучасний… а не тримайся обома руками за старе. Життя треба брати за роги, бо воно тебе візьме на роги. А ця вилізла із своєю куркулькою й християнською мораллю! Ох, і не люблю ж таких кислятин!
Не зважаючи на таке Василеве обурення, Микола переповнений ніжністю до Гаїни Сай, слухаючи ці слова. На це він каже:
— Чи скоро бачитимеш ти ту колеґу-вчительку? Запитай її, все таки, про адресу. Я цими днями ще зайду... або може краще вкинь листівку, бо маю багато різних справ перед від’їздом.
— Добре, добре, — вже пересівся Василів гнів. — Цікаво буде послухати від тебе, як то вона тебе виставить…
А келія Василева все таки вузесенька!
8
Купила! Зіна купила з усіма потрохами! За те, що вона гарно говорила про Гаїну, Зіна вимагає покори й підданства.
Після того, як Гаїну викреслили із списків місцевого комітету письменників, їй уже й не було чого заходити до Дому літератури. Новини доходили до неї в Зіниній інтерпретації. І от раз Зіна каже, що вона не бачить Гаїниної вдячности. Та за що?
— Цікаво знати, чи те, що на твою думку гарне, справді було гарне? — запитала вона Зіну. — І як хочеш знати, то я нічиїм васалом не збираюся бути.
— То як? — аж розгубилась Зіна. — Скільки раз я за тебе заступалася, — і це така вдячність? Як хочеш ти знати, то от що я тобі скажу. Ти поводишся по-дурному. А я тобі пораджу: коли почуваєш, що хтось хоче бути зверхником, — мовчки використовуй добрість зверхника. Удавай, що нічого не тямиш, не бачиш…
Ти тільки попробуй цю тактику, побачиш, як усе тобі добре піде...
— То це якийсь февдалізм! — вирвалося у Гаїни.
Так от чому у Зіни на лиці застигла та її посмішка!
Як мило всміхається вона до голови Літфонду, а він же її так безцеремонно ганяє! Принижує, як тільки знає. Зате — і їй перепадають «блага»: екскурсії, курорти, відрядження…
— То це ніхто не має права тримати свою гідність високо, бо позбудеться й того, що має? То як? У одному колективі вчора всі були рівні, а сьогодні є вищі й нижчі? Можновладні й безправні?
— Ну, то сиди на гальорці, а я хочу бути в перших рядах… а може й у президії, — шпигнула Зіна.
Це правда. Гаїна при найменшому косому погляді в її бік знічується, замість мило всміхатися та не помічати косяків, відходить. Ну, то вона опинилась на гальорці, а тепер уже й з гальорки випхали. Це правда. Відбулася якась хемічна зміна і вилилась уже в тверду форму розшарування. Пускає парості сумнів, чи вико-ріниться коли клясовість, як у такому малому середовищі, за найкоротший час, розквітла справжня кастовість.
Проте ж Зіна ще не стала таким великим цабе і Гаїна може ще сказати:
— Слухай, Зіно! Чи знищене визискування людини людиною в духових проявах, коли я маю підлабузнюватися навіть до тебе? Ти ж моя товаришка, а хочеш уже, щоб я стала в тебе васалом! Ще вчора ми спільно переживали, що нас не друкують, а сьогодні ти видрукувала пару віршиків, дали тобі ті переклади, допустили на новорічний бенкет, — і "ги вже вимагаєш від мене підданства? І я до тебе повинна примильно всміхатися? І не посміти сказати того, що я сказала?
Зіна ображено відказала:
— Я тобі тільки раджу... Як хочеш знати, то посмішка — теж зброя. І дуже могутня. І вона нікому не шкодить.
— Ні, вона шкодить, — уперлась Гаїна. — Потрібна непримиренність, а посмішка її змазує. Потрібен дух незалежности, що диктує душі вчинки. Потрібні, щоб протиставитися великому злу, а те зло, мов грибок, поширюється на всі звиви мозку.
— Яке ж тут зло? — знизує плечима Зіна.
— Та таке, що у своїй власній голові боятимешся подумати індивідуальну думку, не з плякату й не з газетної передовиці. Лише подумати не наважишся, а не то, що її обстоювати. То тоді загниє, завмре все життя, не буде протікати чиста вода… Зрештою, я не проти посмішки, якщо вона не підлабузницька.
Тут уже Зіна починає всміхатися, тільки не примильно, а глумливо. Вона вже не раз чула ці Гаїнині маячення.
— Знов ти із своєю християнською мораллю. «Зло», «добро»… А тут треба використовувати кожну можливість, щоб відстояти своє місце й не датися, — бо зіпхнуть! Треба боротися за себе! І з такою дурною філософією ти нікуди не заїдеш…
Нехай, — думає Гаїна. — Я порошина, не маю сили воювати із брилами за свої думки. Але я хочу їх мати. І перший вияв цього — в духовій незалежності. Нехай будуть дурні й смішні мої думки, нехай «християнська мараль», — як уже не раз із мене насміхалися. Але вони — мої!