Ні, не простить він собі ніколи, як не знайде її цими днями й не поговорить із нею.
12
Катастрофи вибухають одна за одною. Буревій бушує далі. Ще в «Правді» цілий підвал, — погромна стаття на неї. «Лживый рассказ». Далі вже й фантазія не видумає. На столі лежить ще один відкинутий рукопис. «Річ непогана, але друкувати не будемо», — така на ньому резолюція. Повернули її самоініціятивно зроблений переклад «У пісках пустелі Ґобі» Свен Гедіна. З поясненням: нема в видавничому пляні.
Зіна із своїми порадами вже осточортіла. Все те саме: конче мусить Гаїна йти кудись, просити когось...
— Ти можеш свої засоби залишити для себе, — не було вже сили слухати Гаїні. — Ні в кого нічого просити я не буду! Це мерзенно — бігати по принципалах, сльозу пускати, підлабузнюватися, принижуватися…
— Ти просто заздриш усім, хто хоч трохи має який успіх! — прийняла останні слова на свій рахунок Зіна. — То я тобі щось скажу: цими днями я їду до Галичини, побачу Львів, Карпати, Гуцульщину, Черемош... Маю перепустку на два місяці. А ти сиди на колгоспній тематиці!
Повернулася і пішла. Але ні, вона ще не все виклала. Вернулася.
— Забула тобі сказати… Я просила за тебе Мікадовича, а він, знаєш, як висловився? «Нам баляст непотрібен!» От!
І Зіна тріюмфально повернулася спиною.
Чи це вже остання краплина в цій гіркій рідині? Не те, що прорік Мікадович, — він же, як папуга, повторює за Шмульзоном, — а що й Зіна… Воно може й нічого не змінить у її долі, оця втрата приятельки, але так болить. Це ж уже всі. Соня більше їй не дає роботи, відтоді, як Гаїна гонорно відмовилася від ордера на дрова. А тепер, після «Білої хустини»... Ой-ой! Хто ж у неї ще є?
Згадала. Є ще в неї у Бучі двоюрідна сестра. Вона й її чоловік, Яриней, працюють на будівництві. Мають свою конячину, то він підвозить цеглу, а вона носить на плечах ту цеглу на поверхи. Тільки, що ж вони можуть? Самі з чотирма дітьми туляться в малій хатині, а їх гарна, простора хата у Троянах була під залізною покрівлею, то потрібна стала колгоспові. Хоч Яриней із Настею й безземельні, але вперлися й не захотіли вступати до колгоспу. То їх і виперли із села. Добре, що ще коня не відібрали...
Але це Гаїні ні до чого. Що ж у неї ще є?
13
Миколі пощастило. За кілька днів він уже мав адресу своєї Ляодіки. Навіть більше: довідався при тій нагоді, що вона посідає дуже гарну, хоч невеличку, кімнату з круглим вікном-ліхтарем, у вікно зазирає столітня тополя, а за нею — краєвид на весь Поділ. Тепер уже не втечеш, дика козо! Побачу, як вона живе. А що, як вижене?
І ось він уже стукає в двері. Що то буде?
Двері відчинив... Василь. Не уявний, а живий і реальний, із широкою й підступно-лукавою водночас усмішкою Василь. Микола поточився назад. То ось, що воно означало, те кілька разів повторене: «Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай!»
— Заходь, заходь! — широко й гостинно розчинив Василь двері навстіж, сам відстроняючись. — Я тобі безмірно вдячний!
Але як же Микола може зайти, коли цей тут удома? Шибнула тільки одна думка: як тепер викараскатися з цих широко розчинених дверей, що ось-ось покажуть і Гаїну Сай?
— Я не знав, що ти одружився! — в пориві відчаю й ще чогось терпкого змолов Микола. — Ти не признавався! Та ще й насміхався...
Але Василь у своєму райдужному захваті тягнув Миколу за руку всередину й гукав:
— Та подивись же, яку чудесну кімнату купив я в тієї дивачки! Випадково зустрів на вулиці, зачепив… хотів же тобі подати вірну адресу… А вона раптом каже: «Продаю кімнату! Купіть!» Спочатку я видивився на неї, чи вона притомна, а потім… Чому ж би й не купити? Ти ж знаєш, як я мучився в тій комірчині...
— А де ж вона сама? — вже не слухаючи Василевих теревенів, питав Микола, обшукуючи очима кімнату.
— Звідки я знаю? — байдужо знизав плечима Василь. — Гроші я заплатив, домоуправа мене приписала… Яке мені до неї діло?
14
Треба забути те лице, ті очі. Вони не бачать Гаїни. Нікого й нічого не треба, крім того лиця й тих очей, — а от забудь!
Як забути? Написане воно незмивними барвами, й ніякі барви не постануть на тому місці. Це травма. Гаїна суцільно травматизована. Та треба усвідомити, що сила душі все повинна перемогти. Ні, не ламатися від цих нескінченних травм! Велич душі має бути!
Людина весь час живе з думкою, що це — несправжнє життя, а справжнє ще прийде. Цікаво, яке ж те справжнє? Може, якби подивитися на сьогоднішнє, як на «справжнє», то й велич душі знайшлася б та й стала вища за вал?
Може це й є велич, що руки вже огрубіли від торфяних цеглин, набилося в них чимало остюків? Це Настя їй дала знати, що в Бучі набирають до торфяних розробок багато робочих рук. А Гаїні це не первина, вона студенткою теж колись працювала на торфрозробках. От і тепер тут. Київ не для неї. Через те, що вони люблять Київ, їй у ньому нема місця.