— Ми аж за животи хапалися зо сміху, читаючи її базгранину, — десь із середини розмови почув Микола. Хацкельсон при цьому вищирив свої конячі зуби й гигикнув. — Вона принесла до редакції «Літературної газети» оповідання, — з дозволу сказати. Більш безнадійного чогось я в свойому житті не зустрічав...
— І чого вона пхається? Не бачити їй тепер друку, як своїх вух! — авторитетно вставив маленький верт-лявчик, що його ці приятелі називали прізвищем вождя німецького пролетаріяту.
— То чим вона провинилася? — граючи очима, запитав Євген Цюрупа, Очі його завжди чогось сміялися, й не знати було, чи то глузливо, чи підбадьорливо.
— Не знаєте?
— Про це вже навіть кури говорять!
— Одіозна репутація!
— Куркульське охвістя, рупор дрібної буржуазії, дрібнобуржуазна націоналістка, — а він ще й питас!
— З місяця звалився чи що?
Цей одностайний хор анітрохи не стурбував Цюрупу.
— О, знаю, знаю, — підвів він переможно руку. — Але ж то було за Косіора, а тепер же Косіор — ворог народу.
— Чого там з нею панькатися, — гидливо змахнув рукою щось із столу вертлявчик із прізвищем вождя німецьких комуністів. — Вона просто графоманка. — Хай Шмульзон скаже, чи не так!
— Але я її не раз бачив у Домі літератури. Чи вона член Спілки письменників?
Критики перезирнулися й почали реготатися. Глитайський аґент в літературі — і Спілка пролетарських письменників! Та її давно вже пора вигнати із місцевого комітету письменників, щоб навіть і дороги до Дому літератури не знала.
— Так, пора дати рішучу відсіч куркульському наступові на партію, — прорік той, що його Шмульзоном звали. — Пора створити навколо таких людців атмосферу засудження й презирства. — Слова ці він щойно вичитав із статті метра, Семена Талабуна. — Нам баляст непотрібен!
— Чекайте, чекайте, я теж вмію читати! Читав і ті її нариси… — почав був Євген, але його хором закричали:
— Політично безграмотні нариси!
— Хотіла пролізти контрабандою в пролетарську літературу… Але куркульське походження вилізло шилом...
Та Євген не здався. Він перечекав і почав знов тими самими словами:
— Я читав її нариси. Нічого там такого страшного нема. Писала наївна дівчина те, що бачила в комунах на селі, та й годі…
— Рація! Повзучий емпіризм! — безапеляційно підвів риску під «дискусією» Шмульзон. — Нічого вже з неї не вийде. Тепер наводнює редакції своїми поезіями в прозі. Уявіть собі: «Про красу дощу»! Або: «Шелест листя під ногами»… Кому потрібні її елегії про нездійснені любовні замисли? І ніяких ідей. Горизонт бачення не ширший за коло її спідниці. Просто не розумію, як можна в добу соціалістичної реконструкції, в дні доблесті труда й геройства виписувати таку белі-берду.
Нарешті, вступив у розмову й Микола. Він, може несвідомий того, перевів перепалку на жартівливі рейки. Його цікавило:
— Скільки їй років?
— Їй? Від шістнадцяти до тридцяти п’яти! — пожартував Хацкельсон.
— Я знаю точно, це вже старе луб’я. Їй — тридцять.
— Десь працює?
— Ге… Що то кого обходить? — зарозуміло мотнув головою вертлявчик, що недавно приїхав із Проскурова — і вже був секретарем «Літературної газети».
Євген же виразно покрутив головою, — от, мовляв, заморока.
— То за чим же вона існує?
— За компотом, не бачите? — Хацкельсон після «свіних отбівних» був настроєний на жартівливий лад.
— Вона, власне, здібна дівчина… — задумливо казав Євген Цюрупа, коли шумлива плеяда пролетарських світочів висипалася за двері і він та Микола зосталися за столом самі. — Тільки її зацькували отакі критики… А може й сама винна. Скільки її не лаяли, а вона на це все мовчить. Не відмежовується, не кається...
Микола подивився в завжди розсміяні й начебто підбадьорливі Євгенові очі. Цей твердо вріс у ґрунт, — пролетарське походження, з залізничників, член партії… Чому б?
— А чому б не спробувати?.. — почав він, ще й сам на знаючи, як зформулювати свою неясну думку. — Чому б ти… Мало які причини бувають? Я, на твойому місці і з твоїми можливостями, дав би їй якесь завдання від редакції. Десь послав би у відрядження чи що… Може вона перебудується?
— М… м… м… — пожував губами Євген. — Та то можна б… тільки не знаю, як до того поставляться принципали. Її ім’я, справді, одіозне, багато разів відмінювалося, — чув сьогодні, якими епітетами її обкладали? Та ще й походження… Хоч правда, діти за батьків не відповідають, та боюсь, що…
— А все ж… Вона справляє дуже позитивне враження, — майже просив Микола, не знати чому. Може тому, що його обурили зарозумілість та розперезаність оцих «украінскіх пісатєлєй», які й говорити українською мовою не вміли. Хотілося щось тому протиставити.