Ну, нехай, може в скитів давно вже вигасла віра в тотеми. Назвімо їх «оберегами», оті олені, пантери, бики, барани і всяке таке інше, — але чи це не те саме? Тотем і є опікун, оберігач від зла, давач усякого добра. Ці повсякчасні відтворення опікунів і добродійників не збереглися, бо були з нетривкого матеріялу, а може креслилися при потребі просто на землі. Дійшли до нас ті, що в металі, як він увійшов у побут. А дослідники шукають походження звіриного стилю по всіх усюдах — на стародавньому Сході, в Малій Азії, Китаї, у Сибірі, і де тільки не шукають. Шукайте в минувшині!
Всі оті незчисленні шедеври скитського стилю, що дійшли до нас, — олені, барани, бики, грифони, кінські голови, всілякі птахи і так без кінця-краю, — показують, що творці цього стилю якнайщільніше зрослися з своїм оточенням. Вони так добре його знали, що могли відтворити індивідуальні риси кожної тварини, а одночасно в рамках тієї умовної манери, що в ній відразу впізнаєш руку скита-майстра. Мабуть, всі вони до одного володіли мистецтвом малюнку… І цей універсальний талант замінив їм письмо, бо скитські речі краще за письмо розповідають про тих, що в свойому побуті не могли обійтися без зображення звірини.
То хто ж може бути творцями звіриного стилю, як не мисливці й їх нащадки? Споконвіку жили вони тут та спостерігали звіра у всій різноманітності: пасуться, сидять, утікають, б’ються, хижак замучує плоху тварину… А фантастичні сюжети, небувалі звірі! Це ж напевно їх мітологія, записана не словами, тільки образом.
І так, дякуючи звіриному стилеві, впізнав Микола в цих нащадках мисливців степового Тарасового «коридору», а Аріядниного «центру», у цих кочових скитах — предків. Цей ляйтмотив, що проходить через усі його думи та візії, збагатився ось у цю хвилину одною думкою: вони ще й тому наші предки, що розсмокталися, розпливлися у хліборобських наших предках.
Поїзд мчить серед золотих хвиль і вони навівають Миколі нову візію:
А хіба в наш час не спостерігаємо два типи у народньому масиві? Один — працьовитий, з восьмитисячолітньою наполегливістю й любов’ю до землі — на клаптику ґрунту робиться заможним. А другий — скільки ти йому землі не дай, — все буде бідний. Він — вічний незаможник, він працю коло землі зневажає, так і дивиться, щоб її уникнути. З таких виходять і геніяльні майстрі, пророки, — і ледарі, охочі поживитися на чужому… Та тепер уже нема походів на Закавказзя чи в Мідію...
… Але зате є «клясова боротьба»... вискочив якийсь чортик у Миколиних думках. Бо чого це одна частина сільської громади з такою охотою пішла розбирати пожитки приреченої на вивіз і загибель другої частини тієї громади в роки «знищення куркуля, як кляси»? Як легко натиснувся ґудзичок приспаного, але ще не відмерлого інстинкту! Учора були сусіди, куми й свати, а сьогодні сусід пішов забивати дошками вікна й двері сусідової хати та розбирати, що є в чужій скрині...
А все ж, — веде далі свою думку Микола, не зважаючи на непрохані інтродукції, — а все ж у цьому процесі перемога зосталася за осілим хліборобом, за тим, кого прийшли підкорити. Тільки ж…
Тільки чого ж це. так, що скрізь повиникали держави, а ми, хоч і такий старовинний нарід, хоч можемо похвалитися родоводом із глибокого палеоліту та соковитими ще сьогодні традиціями з тих глибин, і такими двома потужними живлющими складниками (що сплелися в одне), як мальована кераміка й звіриний стиль із їхніми відмінними світами, — а ми на державу не спромоглися. Хоч без історії України неможливо зрозуміти шляхів історії всієї Европи, та й Азії, а от ми через щось ніяк не можемо зажити нашим окре-мим державним життям. Скільки було спроб, полічи: після скитів та їх найвизначнішого державотворця, Атея, було й Боспорське царство, на Боспорі Кіммерійському із столицею в Керчі, там же десь — Русь Тмутороканська, й Русь Амастридська, і якісь Артанія, Куявія, Славія таємничі… Ну, найкраще ми знаємо про Русь Київську, наймогутнішу державу у всій Европі тогочасній, а що потім? Запорозька Січ на місці Атеєвого царства, держава Хмельницького… — Тут думка Миколи ламається, — і от триста років згодом… а держави нема, хоч так начебто природно вона уготована всією найдальшою глибиною існування людської раси на цих землях…