Може тому, — думає Микола, — заколисуваний буйною золотою хвилею пшениці, що безперестань бігла до нього, пшениці, що вже три тисячі років годує світ, — може тому, що етнічні сили цієї землі весь час у розпиранні, у вибухові? Поки то на сонці витвориться можливість життя, поки то воно охолоне настільки, — пройдуть мільярди мільярдів років. А на землі, периферії сонця, воно вже є. Так і в нас, випалахкотіла була протуберанцем Запорозька Січ, як прояв старого скитського суцільного козацтва (все чоловіче населення при зброї)... але треба було ще триста років, щоб ідея держави «без холопа, без пана» стала центральною ідеєю українського думання. То ж та Сай, у своїй вимозі мати право на творчу роботу на своїй землі, має цілковиту рацію. Це ж і є державницьке мислення, — відчування свого повного, законного права на творчий розквіт своїх сил… на участь у культурному процесі. А що ж, хай нам чужинці творять нашу культуру, а ми — в прибиральники та шахтарі?
Щодо себе самого, то Микола вже змирився, що його доля так круто повернула своє річище. Нічого! І туди можна буде передплачувати літературу, і там можна думати, бути вірним своїм неопублікованим думам. З тією тільки різницею, що Гаїна Сай дозволяє собі сваволю не підпорядковуватися вимогам дійсности. Що ж, вона платить за це ціну: викинена за борт.
16
Звичайно, що вона й Настя вже неоднакові, хоч і двоюрідні сестри. Настя звикла змалку до фізичної праці на сонці і їй не важко носити цеглу на четвертий поверх на спині. А от Гаїні й по рівному невдержка. Сонце пече, колючки заганяються в ноги, земля, що колись була болотом, висохла і кусається… Важко. Вона вже виніжена. То ж змалку її посилали до школи, а не жати в поле.
Але Гаїна азартниця. Вона нічого не може робити, «абияк»... Вона захоплюється, забуває за себе й за свою втому, — і тоді стається дивне. Вона опиняється у вирі чудноти. Все навколо неї не таке звичайне, а чудне, нове, гостро-цікаве. Це, напевно від мускульної праці витворюється якийсь новий ритм і творить п’яні емоції.
Нові ясні думки приходять у вирі чудноти, — ось тільки Гаїна повторює ще й ще раз один той самий рух: нагинається, накладає у кіш торф, підходить до другої купки, знов нагинається... Чи може це чисте повітря так діє, що вона наче без завіси все ясно бачить, по-новому?
Бачить вона: правда зветься брехнею, а брехня правдою. Гаїна винна, ще є це в нашому суспільстві? Хіба не треба з цим боротися? Хіба письменство не на те покликане, щоб бичувати? Завдання ж його — виховувати. А як? Тільки обгорненими позлотицею порожніми коробочками? Коли я помічаю й ненавиджу підлоту, хіба не мій обов’язок повстати проти того? Інші можуть миритися, я — ні. То таким нема місця в радянському возі?
Давно вже ставила вона собі питання: чи її прямота не архаїзм часом? Можливо, що складніше суспільство має бути гнучкішим, хитрішим? Зіна каже: хитрість — ознака розуму.
Ні, прямота й чесність — основа здорового суспільства, — не поступається Гаїна. Хитрість і крутійство — ознака розкладу. Це вічне, як природа. І хоч хитрости розпаношилося кругом, гай-гай! — не нею будується світ.
Скажуть: такий закон. Кожна жива істота живе коштом другої живої істоти. Берімо за одиницю не одну окрему людину, а все суспільство. І от у такому суспільстві, хто попереду забіжить, той має, хто не лізе по головах, той теж має: облизня. А може це такі норми клясової боротьби, хоч ніби в нас уже кляс нема? То як назвати, що одні мають невпоїд, а другі й рижієвій олії раді?
А ця спекуляція, оце захлистування «дефіцитного краму» перше, ніж він попаде на очі споживача… Хто ж ті, що видерли? Парості вимирущих кляс, тільки змімікровані, із гнучким хитрішим розумом. О, вони вигадали немало нових штучок-трючків, щоб приманити «по-блату» й спустити спекулянтам, а ті — далі… От там, на товкучці, вже й Настя може купити своїм школярам черевики… Вимируща кляса взяла реванш.
Гаїна, мабуть, і доживе свого віку під гнітом цього реваншу. Але такий неминучий хід життя, що одиниця (не окрема людина, а все суспільство) неухильно має вдосконалюватися. Не тільки техніка буде в його руках, але виступить на кін і високоорганізована душа. Стародавні філософські вчення, що тепер лежать забуті й замуровані в саркофаґах відмерлих релігій, починають уже відживати у вигляді гіпнозу, ясновидіння… Невраховані елементи передчуття, інтуїції, еманації, що ними володіє кожна людина, і що їх тепер вважають мало не забобонами, будуть ще відогравати немалу ролю.
От, скільки то перебіжить думок у голові, поки перейдеш від одного кінця торфяного поля до другого! Як би їх не забути, записати увечорі…
Чи можна вкласти це в мистецькі образи? Це ж було б щастя, якби зуміла, це ж була б найбільша нагорода! Це був би Великдень!