— Тепер покладаю всі надії на тебе, — сказав він утомленим голосом і звелів готуватися до відплиття. А Ксанта з раптовим острахом подумала, який він уже старий, і відчуття того підсвідомого страху не полишало її до самого острова Керкіри, де вже мало не тридцять років жив її молодший брат Лікофрон. З тим самим відчуттям неусвідомленої загрози вона звернулася й до брата. Хоч і почала була з хибних слів, на які в нього за останні десятиріччя погрубли вуха. Вона говорила так:
— Батько наш став уже геть нікчемним, а ворогів у нього додалось, особливо поза Корінфом. Це ти, певно, знаєш і сам. Але невже допустиш, щоб чужі люди загарбали належне тобі?
Лікофрон не відгукувався й навряд чи й слухав. Він намагався пригадати сестру, ту давню пустунку Ксанту, якої не бачив стільки літ. Перед ним сиділа поважна господиня, яка знає ціну собі й своїм словам, але ще не знайшла найдошкульніших. Помітивши скалку сумного сміху в його очах, Ксанта збагнула причину, а слова потрібного досі не могла знайти. Вона непевно повела далі:
— Повертайся до Корінфа й не терзай себе. Надмірна гордість — поганий радник...
І раптом добре божество підказало їй ті слова, яких вона марно дошукувалася протягом усієї розмови, ба навіть усю дорогу від Корінфа сюди:
— Я теж іще тоді здогадалася, хто заподіяв мамі смерть... Яка я була бездушна й нерозумна, що вдала, ніби нічого не тямлю! Такі ото ми, жінки... Що ж маємо тепер робити? Коли батько помре, нашу родину не порятує ніяка сила. Афіноген — чоловік слабкий, тільки співає по храмах із кіфаредами...
— Кіфаред Аріон іще живий?
Ксанта зраділа. Крига нарешті скресла, й брат виказав себе.
— Крім тебе, нас не буде кому захистити, брате... — Вона мала спершу вимовити ще й це, а вже потім відповісти на запитання про того раба-кіфареда. — Живий, живий Аріон. — І заходилася розповідати їй все відоме про втікача з острова Лесбосу, які він тепер співає дифірамби та на скількох змаганнях переміг, переміг би будь-кого й на Олімпійських іграх, коли б тільки не був рабом, бо рабові зась до змагань з вільними еллінами на священних Олімпіадах... Вона б говорила ще й ще, та раптом помітила, що думкою брат уже хтозна-де, й тоді спитала впалим голосом: — Ну, то як?..
— Поки живий убивця моєї матері, — холодно відповів Лікофрон, — моя нога на вулиці Корінфа не ступить.
Ксанта помітила в його очах щось таке, з чим уже пізно було змагатися: десь вона проґавила дуже важливу мить.
Удома Ксанта переказала батькові всю розмову слово в слово. Старий тиран нічого доньці не відповів, але в день молодого місяця послав гінця на Керкіру. То було наслідком тривалих і дуже болісних для нього вагань. Він щось утрачав і від чогось відмовлявся, та іншої ради не мав, і боги були йому в тому свідками.
— Твій син відповів, що на таких умовах згоден, — сповістив тиранові після повернення гонець. Періандра це, звичайно, не втішило, бо для радощів не було особливих причин, але він почав готуватися до своїх, можливо, останніх мандрів.
Запропоновані синові умови були такі: якщо Лікофрон згоден перейняти владу в Корінфі, то він, батько, залишить Корінф і до кінця днів своїх житиме на Керкірі.
Приготування тривали до весни, а десь у перших числах аттічного місяця елафеболіона Народні збори Керкіри прислали вісника попередити Періандра:
— Керкіра вже стільки років платить данину Корінфові та тобі, платитиме й надалі, якщо ти залишатимешся там. Однак пішла чутка, ніби лаштуєшся покинути Корінф...
— Я справді покидаю Корінф і перебираюсь на Керкіру, — відповів тиран. — А тут посаджу свого сина Лікофрона.
— Керкіра веліла переказати тобі, що вона тебе не прийме.
— Мене?! — щиро здивувався тиран. — Та я зіпхну в море ввесь ваш вошивий острів!
Вісник застеріг:
— Народні збори передбачили твою відповідь і взяли під варту твого сина Лікофрона. Ми випустимо його тоді, коли ти поклянешся Зевсом або Посейдоном не переїздити на Керкіру. Інакше не відповідаємо за його життя.
Це вже було понад сили Періандра — нікчемна Керкіра загрожує йому! Він звелів схопити вісника й вирвати йому язик за патякуватість, а потім посадовити на хеландію й доправити назад. Решту знахабнілих керкірян він покарає трохи згодом. Свого часу Періандрів батько Кіпсел захопив Керкіру десятком бойових дієр, тепер у Періандра самих лише трієр майже двадцять, а дієр тридцять п'ять. Стільки кораблів не має жоден еллінський поліс!
Коли за дві декади по тому єдину керкірську заводь обсіли корінфські кораблі, чимало керкірян щиро пошкодувало, що зробленого не можна повернути назад: за постановою Народних зборів Періандрового сина Лікофрона вже було страчено.
Періандр був безжальним до тих, хто намагався в нерівному бою боронити приречене місто, а коли корінфські найманці-спартіати проламали в одному місці міський мур, Періандр навіть не хотів розмовляти з переможеними, якщо йому не пришлють триста вільних хлопчиків віком від шести до дванадцяти років.
Останні розпорядження Періандр давав як уві сні. Тепер уже все це не мало жодного смислу, земля вислизала йому з-під ніг, він не зміг довести неправдивості оракула. Аїд ще не дмухнув на лампаду його життя, однак воно вже втратило всіляку вартість. Усе за Періандра зараз чинила звичка й давній розгін. Періандр намагався втішатись купами трупів керкірських заколотників, гірко-солодким димом поховальних вогнів, од яких раніше в нього з хижої радості роздимались ніздрі, але все це вже не будило заснулих почуттів. Тепер Періандр навіть нестримно мстивим був більше за звичкою.
Він вийшов зі свого царського шатра, щоб глянути на хлопчиків, яких, скутих ланцюжками по п'ятеро, вже заганяли на три кораблі.
— Всіх до Корінфа? — спитав наварх. — Чи на різні невільничі ринки?
— Цареві лідійському Аліатту в Сарди, — відповів Періандр.
Наварх схилився перед тираном у стриманому поклоні. Зміст наказу чудово зрозумів не тільки він. У Сардах із хлопчиків-рабів мали зробити євнухів, які були, особливо на Сході, в дуже високій ціні. То було ще страшніше від продажу в звичайне рабство, бо позбавляло батька й матір усіляких надій. Продане в рабство дитя батьки за великого бажання могли розшукати й викупити, таке траплялося вряди-годи, а ці діти були приречені навіки, й тепер над переможеною Керкірою стояв невтихний суцільний зойк. Спартанські найманці відганяли вбитих лихом керкірян і не давали їм попрощатися з синами, тож керкіряни дерлись на понівечені міські мури й звідти проводжали поглядами своїх нещасних дітей.
Більша частина корінфських кораблів лишилася в заводях Керкіри, решта попливла з попутним вітром на Корінф, а ті три трієри з хлопчиками-невільниками — в бік Лідії. То мало бути могутньому цареві Аліатту замість отих двохсот щорічних бичків та телиць.
Коли кораблі з людською «гекатомбою» підпливли до підвладного Самосу, остров'яни незабаром усе второпали й почали нишком від корінфян підмовляти дітей — при першій же нагоді розбігтися й поховатись у храмі Артеміди. Колись, іще за молодості Періандра, самосці повстали були проти Корінфа й віддались під владу лідійського царя. Згодом Періандр помирився з царем Аліаттом і отримав назад острів Самос, частину непокірних самосців продав у рабство чи перебив, а в решти відібрав зброю й залякав до смерті. Тепер вони не зважилися б чинити опір навіть цим трьом корінфським кораблям, але потайки все-таки намовляли хлопчиків утекти до храму. Кожне еллінське місто мало такий храм, де людина могла б сховатися в скрутну хвилину, коли під загрозою опинялось її життя. На Самосі це був храм Артеміди.
Хоча хлопчиків привезли скутими по п'ятеро в ланцюжку, їм одного вечора справді пощастило втекти й раніше від вартових добігти до святилища, а незабаром туди зійшлося й чимало остров'ян. Натхнені зненавистю до корінфців та близькістю великої богині, вони один з-поперед одного закликали жерців, щоб суворо дотримували привілею храму й не відмовляли втікачам у притулку. І корінфці все-таки злякалися гніву богині й не зважилися похапати з храму дітей.
Зате ж не давали їм і їсти.
Так минули наступний день і наступна ніч. А потім вигадливі самосці придумали зумисне для цього випадку свято: спочатку дівчата й хлопці співали й бралися в священний хоровод, а потім дарували всім прочанам храму сезамові пряники з медом.