У V книзі своєї «Історії» Геродот писав: «Якою чудовою справою є рівність! Перебуваючи під владою тиранії, афіняни не переважали сусідні народи у військовій справі, а перемігши тиранію, вони стали першими».
З острова Самос Геродот вирушив у свої далекі й небезпечні подорожі, що тривали понад десять років. Допитливий, активний і спостережливий, він невтомно переїздив з країни до країни, перетинав на кораблях моря, піднімався по Нілу й Дунаю, долав гори, ліси й безводні пустелі. Відвідав Лівію, Вавілон, Фінікію, Ассірію, Єгипет, об'їздив усю Малу Азію, зупинявся у мілетській колонії Ольвії, подорожував по безкрайніх причорноморських степах Скіфії, пройшов усю Фракію і Македонію, познайомився з багатьма містами материкової та острівної Греції. Згодом Геродот побував іще на острові Сіцілії та в Італії. 444 року до н. е. брав участь у заснуванні еллінської колонії на півдні Італії — міста Фурії. Там, мабуть, історіограф і помер.
Під час подорожей Геродот уважно придивлявся до життя, законів, побуту і звичаїв того чи іншого народу, вивчав визначні пам'ятки, минуле країни. Його цікавили також географічні дані, природа з її тваринним і рослинним світом, представники різних племен, житла і одяг людей, їхні страви, молитви і навіть чудеса, про які доводилося почути. Він записував численні історії, що їх розповідали ті, з ким він зустрічався. Знаючи лиш одну давньогрецьку мову, історіограф покладався на товмачів, тому одержані відомості часто спиралися на традиції усної творчості.
Те, що Геродот побачив і почув, пізніше лягло в основу «Історії». Одним із її джерел стали й зібрані мандрівником письмові пам'ятки. Значне місце в ній займають і всілякі віщування, зокрема пророцтва Дельфійського оракула, що було пов'язано із світоглядом самого автора. Геродот вірив у богів і був переконаний у тому, що долею людства, усіма історичними подіями керують всевладні й могутні боги. Вони ж встановили й непорушний світовий порядок. Вірив він і в пророчі сни, чудесні знамення, віщування оракулів та провісників, жерців та чаклунів. Геродот уважав, що боги можуть покарати людину як за тяжкий злочин, так і за надмірну жорстокість у помсті й навіть за надмірне щастя.
«Історія» рясніє міфами та міфологічними героями. В ній фігурують Іо, Медея, Єлена, аргонавти, Мінос, Менелай, Тесей, Геракл, Орест, Персей тощо. Всі вони змальовані Геродотом як реальні історичні особи. Проте до деяких міфологічних подій історіограф ставиться критично і характеризує їх по-своєму, робить «реальнішими».
Отже, є підстави твердити, що до «Історії» увійшло багато недостовірних відомостей. Сам автор розуміє це, тож попереджає про різний ступінь вірогідності наведених ним фактів: «Я вважаю за свій обов'язок передавати те, що говорять, але зовсім не зобов'язаний вірити почутому, і це зауваження стосується усієї моєї історії». Тому наведені Геродотом напівісторичні легенди часто починаються словами: «Так от, перси говорять...» або: «Як я чув від еллінів...» тощо. Однак він лише попереджає про їхню недостовірність і ніколи їх не перевіряє (як робить справжній історик-науковець).
Проте Геродот свідомий своєї відповідальності перед прийдешніми поколіннями, тож починає «Історію» словами: «Геродот з Галікарнаса зібрав і записав ці відомості, щоб минулі події з плином часу не були забуті, й величні, достойні подиву діяння як еллінів, так і варварів не пішли у безвість, особливо ж те, чому вони воювали одні з одними».
В основу своєї праці історіограф поклав війни між еллінами й персами, яких називає «варварами». Однак починає він із найдавніших часів — з міфу про викрадення фінікійцями дівчини-еллінки. Греки відповіли на це викраденням Медеї з Азії. Тоді троянський царевич Паріс викрав дружину еллінського царя Менелая Єлену, а греки через це оточили Трою і врешті зруйнували її. Своєрідний міфологічний вступ обґрунтовує майбутню ворожнечу між Азією і Європою. Але й подальша розповідь Геродота про історичні події певною мірою ґрунтується на легендах, хоч вона разом з тим спирається на досить точні географічні та етнографічні дані; історичні легенди, що їх використовує Геродот, змальовуючи життя лідійського царя Креза, який уславився багатством, і його війну з перським царем Кіром (Курушем), що закінчилася повною поразкою Креза (І книга — «Кліо»); похід Камбіса, Кірового сина, на Єгипет (II книга — «Евтерпа»); підкорення Камбісом Єгипту і смерть царя, прихід до влади Дарія (Дар'явауша) і завоювання ним острова Самосу (III книга — «Талія»); невдалий похід Дарія на Скіфію і втеча з цієї країни (IV книга — «Мельпомена»).
Друга половина Геродотового твору присвячена безпосередньо греко-перським війнам. Завоювання перським полководцем Мегабазом Фракії, невдале повстання малоазійських еллінських міст проти персів, очолене Арістагором, складають зміст V книги («Терпсіхора»), VI книга («Ерато») розповідає про зруйнування персами в 494 р. Мілету і поразку Дарія під Еретрією та Марафоном. В останніх трьох книгах розповідається про найбільший похід персів на Елладу. В VII книзі («Полігімнія») йдеться про смерть Дарія, підготовку величезного війська, очоленого його сином Ксерксом, перехід через Геллеспонт, вторгнення в Елладу, бій під Фермопілами й подвиг царя Леоніда та трьохсот спартанців. У VIII книзі («Уранія») змальовується захоплення персами Афін, знаменитий Саламінський бій, у якому елліни невеликими силами вщент розгромили величезний флот персів. Боротьба двох народів закінчується (IX книга — «Калліопа») битвою під Платеями, новою поразкою персів і захопленням греками міста Сест на Херсонесі Фракійськім.
Характерно для «Історії» те, що в головну свою оповідь про греко-перські війни Геродот дуже часто, особливо у п'яти перших книгах, вводить епізоди, своєрідні новели, які з темою самої оповіді нічого спільного не мають. Наприклад, перераховуючи округи, які сплачували Дарієві данину, автор докладно зупиняється на останній з них і розповідає про численні племена тубільців, про їхні звичаї, обряди і мораль, про дивних тварин («... А в її пісках живуть мурахи завбільшки як собаки, не менше лисиці»). Зрозуміло, що такі епізоди ґрунтуються на якійсь легенді чи місцевій казці.
Говорячи про певну особу чи місце, навіть про окремий предмет, письменник намагається розповісти про них якнайдокладніше, з багатьма даними, аж ніяк не зв'язаними з тим, про що він оповідав вище. Наприклад, згадуючи спробу Креза налагодити відносини з Афінами та Спартою, Геродот подає численні відомості про ці еллінські держави, торкається їхньої історії.
Вже стародавні вчені відзначали вміння Геродота майстерно будувати оповідь, з драматичною силою висвітлювати суть подій. Як і Гомер, він вводить у текст промови або діалоги історичних осіб, розкриває в них характери і навіть вкладає в уста своїх героїв особисті погляди. Часом він удається до легкого гумору, комічних сценок, які чергуються зі «страшними», жорстокими або похмурими епізодами. Проте стиль його наближається до епічного, стає уповільненим і стислим, коли він зображує історичні події.
В античні часи деякі вчені висловлювали сумніви щодо достовірності тих відомостей і фактів, що їх наводив Геродот у своїй «Історії». Його навіть називали неправдивим істориком, «автором казок», а твір — збіркою найнеймовірніших вигадок (Арістотель, Лукіан, Плутарх, Флавій). Так ставились до Геродота і за нових часів. Лише в XX ст. ці звинувачення було відкинуто як несправедливі. Встановленню істини допомогли досягнення археологічної науки. Тепер можна зробити висновок про те, що Геродот достовірний там, де він наводить етнографічні дані про різні народи чи розповідає про близькі до його часу історичні події. Переважна більшість цих фактів знайшли підтвердження під час археологічних розкопок. Тому для нас особливо важливими є ті відомості, що їх подає Геродот у IV книзі про Скіфію. Адже це перші, здебільшого достовірні дані про скіфські племена, які населяли колись нашу південну територію — Північне Причорномор'я і володіння яких розкинулись від Істру до Танаїсу, тобто від Дунаю до Дінця.